Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

космосі?.. І раптом білі хмари розсунулися, відкриваючи за собою виразні обриси Кримського півострова, який гострокінцевим ромбом врізався в темне тло Чорного моря. Батьківщино! Радянська країно!

Хмари пливли й пливли, дозволяючи поглядові лише зрідка зазирнути за їх густу завісу. Наче на великому глобусі, ставали чітко видимими сріблясті ниточки річок, звивисті лінії морських заток на півночі й півдні… Земле, чи ж скоро доведеться знову зустрітися з тобою нам, кого ти надіслала в довгу і трудну подорож у міжпланетному просторі?

Зображення на екрані весь час трохи здригалося, коливалося. Риндін знову взявся за рукоятки, що встановлювали оптичний фокус. Зображення прояснилося. Веселий свіжий голос проговорив за спиною академіка:

— А як же красиво, Миколо Петровичу! Прямо наче в казці! Адже ж це — Земля?

— Так, Галю, так! — відповів Риндін, не зводячи погляду з світлого диска. — Наша мила Земля, обгорнена хмарами, віддаляється від нас — чи ми відлітаємо від неї, хіба не все одно! Одразу впізнали стару знайому?

— Аякже! Коли б не хмари, — зовсім схоже з величезним глобусом… Я вам не заважаю, Миколо Петровичу?

— Ні, ні, дивіться. Мені так чи інакше треба братися за діло.

Перевіряючи свої обчислення за записами автоматичних приладів і стрічок, на яких фіксувалися повідомлення земних пунктів керування астропланом, Риндін упевненою рукою викреслював на зоряній карті шлях міжпланетного корабля. Отак, звідси він почався, цей шлях, з цієї точки земної орбіти. Тепер — полога спіраль майже навколо Землі, відрив, політ у міжпланетний простір… так! Лінія польоту вигинається ліворуч, немовби тяжіючи до Сонця…

Галина Рижко давно вже кинула дивитися на екран перископа. З непідробним захопленням, напіввідкривши пухкі губи, вона стежила за олівцем Риндіна. Кілька разів вона відкривала рот, щоб щось сказати, і все не наважувалася. Нарешті, вона набралася духу:

— Миколо Петровичу! — в її голосі звучало благання.

— Що, Галю?

— Миколо Петровичу… ох, як мені хочеться попросити вас про щось!

— То кажіть, я слухаю.

— А що, коли б ви зараз думали трохи вголос… щоб і я чула! Адже це й вам допомогло б… я завжди, коли що-не-будь складне вираховую, обов’язково думаю вголос. Це ж так сильно допомагає, ніколи не помиляєшся, просто надзвичайно корисно!

Риндін не стримав посмішки: лукавій дівчині, справді, важко було відмовити!

— Гаразд, — відповів він, — вже якщо ви так піклуєтеся про мене, спробую думати вголос. Проте, коли так, тоді включайтеся і ви до праці, Галю. Будете перевіряти мене, згода?

— Ой, та я!.. — у Галини Рижко перехопило подих, їй бракувало слів для висловлення почуттів. Вона — і раптом допомагати академіку Риндіну, та ще й перевіряти!

— Отже, почнемо, — діловитим тоном сказав Риндін. — Що ви можете сказати про цей рисунок?

Галя знову уважно придивилася. Два великі еліпси, суцільні й пунктирні лінії… Ага!

— Посередині, — стараючись не поспішати, заговорила вона, — мабуть, Сонце. І цей кружечок позначений літерою «С», — значить, Сонце. Перший від нього, ну, внутрішній еліпс — орбіта Венери, правда? Зовнішній, великий еліпс — орбіта Землі. Кружечок унизу, на великому еліпсі, із позначкою «З1» — мабуть, Земля. Так, Миколо Петровичу? А тоді кружечок на меншому еліпсі з позначкою «В0»-мусить бути Венерою. Але чому на кожній орбіті по два й по три кружечки?..

Вона замислилася. Микола Петрович охоче допоміг їй:

— Нижній кружечок, позначений «З1», — це Земля в той момент, коли з неї вилетіла наша ракета. «В1» — Венера в той самий момент на її орбіті. Бачите шлях нашого астроплана? Він помічений пунктирною лінією і з’єднується з орбітою Венери в точці «В2» — отут, вище. Зрозуміло? Ну, а тепер я вже сам починаю думати вголос, щоб не помилитися. А ви перевіряйте мене.

Галя розгублено поглянула на Риндіна: легко сказати, «перевіряйте»! А раптом усе буде таким складним, що вона нічого не зрозуміє? Що робити? Втім, Микола Петрович, помітивши її збентеження, виручив дівчину:

— Ні, все ж таки спочатку треба як слід пояснити вам.

Галя Рижко полегшено зітхнула. А Риндін уже взяв олівця:

Схематичний рисунок космічного шляху астроплана «Венера-1».

— Слухайте уважно. Ви, мабуть, уже здогадалися, чому ми обрали такий довгий, на перший погляд, шлях від Землі до Венери, чому ми летимо не по прямій лінії, яка з’єднала б «З1» і, припустімо, «В0», а вздовж довгого півеліпса, який позначений тут пунктиром і з’єднує кружечки «З1» і «В2». Це цілком зрозуміло. Обравши перший, зовнішньо «короткий» шлях, ми змушені були б витратити надто багато палива. А тут, на другому шляху, ми весь час використовуємо силу тяжіння Сонця, яка, немов надпотужний двигун, мчить нас уздовж півеліпса, як астероїд, з кожною секундою наближаючи астроплан до його мети. Підкоряючись тяжінню Сонця, ми летимо зараз у міжпланетному просторі, не включаючи зовсім ракетні двигуни. Розумієте, скільки ми заощаджуємо палива? Отже, з того моменту, як ми вилетіли з земної орбіти, наш астроплан сам немовби перетворився на маленький астероїд, який лине вздовж півеліпса «З1»-«В2», неухильно наближаючись до орбіти Венери… Що вам неясно, Галю? — спинився Риндін, помітивши нерішучий рух дівчини.

— Те, що ви кажете, все ясно, Миколо Петровичу. Але як можна було з такою точністю вилетіти з Землі, щоб одразу опинитися на правильному шляху, летіти до Венери наче до цілі?

— А хто ж вам говорив відносно того, щоб «одразу опинитися на правильному шляху»? Це — нісенітниця, ось що! При всій точності розрахунків і попередньої підготовки просто смішно думати про те, щоб отак — раз, два і готово! — правильно лягти на курс. Насамперед, майже неможливо заздалегідь врахувати наймізерніші відхилення від заданої швидкості в одинадцять тисяч п’ятсот метрів на секунду. А коли змінити її бодай на який-небудь метр на секунду, — тоді радіус дії корабля зменшиться