Лаймен Френк Баум - Озма з країни Оз

Страхопуда, мугикала химерну пісеньку з таким приспівом:
Дубовий кінь в дубовий ліс Дубову голову поніс. Коб не дубова голова, Ще більші вмів би він дива.

Але ніхто її не слухав, бо вони вже підходили до володінь Короля Номів, і його розкішний підземний палац був, напевне, десь недалеко.

Раптом вони почули глузливий сміх і ту ж мить зупинилися. Та їм однаково довелось би за хвилину зупинятись, бо дальшу дорогу перегороджувала величезна гора, а стежка добігала до прямовисної кам’яної стіни й там кінчалась.

— Хто це реготав? — спитала Озма.

Відповіді не було, але в присмерку вони бачили якісь дивні постаті, що сновигали на тому камені.

Ті створіння самі були дуже схожі на камінь — того самого кольору й такі вугласті та тріщинуваті, наче їх відкололи від узбіччя гори. Вони тулились до крутої скелі, дивлячись на наших друзів, і сновигали вгору-вниз, туди-сюди без будь-якого ладу, що аж в очах мигтіло. Здавалося, що їм не треба стояти. на чомусь ногами: вони липли до поверхні скелі, як муха до шибки, й ні на мить не зупинялись.

— Не зва-жайте на них, — сказав Тік-Так, коли Дороті сахнулась назад. — Це тіль-ки Ho-ми. Чи Гно-ми.

— А хто такі Номи? — спитала дівчинка трохи злякано.

— Це гір-ські духи, во-ни слу-жать Ко-ро-лю Но-мів, — відповів Механічний Чоловік. — Але вони нам не зроб-лять ні-чого по-га-ного. Вам тре-ба по-кли-кати Ко-роля, бо без нього ви ні-коли не знай-де-те входу до на-лацу.

— Покличте ви, — сказала Дороті Озмі.

Саме тоді Номи зареготали знову, і той регіт був такий нелюдський та моторошний, що двадцять шестеро офіцерів скомандували рядовому «налівокругом!» — і кинулись тікати скільки духу.

Залізний Дроворуб зразу побіг за своїм військом, гукаючи: «Стій!» — а коли вони зупинилися, спитав:

— Куди це ви?

— Я… я згадав, що забув свою щіточку для зубів, — відказав один з генералів, тремтячи зі страху. — От ми й вертаємось по неї.

— Як же ви пройдете? — здивувався Залізний Дроворуб. — Адже велетень з молотом повбиває вас!

— Ой! А я й забув про велетня, — сказав Генерал, побліднувши.

— Ви, здається, багато чого забули, — зауважив Залізний Дроворуб. — Сподіваюся, ви не забудете, що ви хоробрі люди.

— Нізащо! — вигукнув Генерал, ударивши себе в гаптовані золотом груди.

— Нізащо! — вигукнули всі інші офіцери, обурено б’ючи себе в груди.

— Щодо мене, — лагідно мовив рядовий, — то я мушу слухатися своїх командирів: як накажуть тікати, я тікаю, накажуть битися — б’юся.

— Слушно, — відказав Залізний Дроворуб. — А тепер вертайтеся всі до Озми й слухайтесь її наказів. Та якщо ви знов кинетесь тікати, я переконаю її, щоб вона розжалувала всіх двадцятьох шістьох до рядових, а рядового зробила вашим генералом.

Ця жахлива погроза так їх налякала, що вони зразу вернулися туди, де стояла поряд із Левом-Боягузом Озма.

Тоді Озма гучно закричала:

— Я велю, щоб Король Номів з’явився перед нами!

Відповіді не було — тільки метушливі Номи на стіні знову глузливо засміялись.

— Вам не слід ве-літи Ко-ролю Номів, — сказав Тік-Так, — бо ви не пра-вите ним, як своїм на-родом.

Тоді Озма покликала знову:

— Я вимагаю, щоб Король Номів з’явився перед нами.

Знову їй відповів тільки глузливий сміх, а примарні Номи й далі сновигали по кам’яній стіні.

— Спро-буй-те по-про-сити, — сказав Тік-Так Озмі. — Коли він не з’я-вив-ся на вашу ви-могу, то, може, вислу-хає ваше про-хання.

Озма гордо оглянулась навколо.

— Ви хочете, щоб ваша Правителька просила цього злого Короля Номів? — спитала вона. — Невже Озма з Озу принизиться перед цим створінням, що живе в підземному королівстві?

— Ні! — гучно закричали всі, а Страхопуд іще додав:

— Якщо він не з’явиться, ми відкопаємо його з його ж печери, мов лисицю, й покараємо за впертість. Але наша люба Правителька повинна завжди зберігати свою гідність, як я зберігаю свою.

— А я не боюсь попросити його, — озвалася Дороті. — Я ж тільки маленька дівчинка з Канзасу, а в нас удома стільки гідності, що ми не знаємо, куди її дівати. Я сама покличу Короля Номів.

— Поклич, — сказав Голодний Тигр. — А коли він зробить із тебе котлету, я залюбки з’їм тебе завтра на снідання.

Дороті ступила вперед і мовила:

— Будьте ласкаві, пане Королю Номів, вийдіть зустріньтеся з нами.

Номи знов засміялись, але з-під гори почувся негучний рик, і їх усіх наче вітром змело.

Потім у скелі відчинилися двері й чийсь голос сказав:

— Увійдіть!

— А це не пастка? — спитав Залізний Дроворуб.

— Дарма, — відказала Озма. — Ми прийшли сюди врятувати сердешну Евську Королеву та її десятьох дітей, і доведеться ризикувати ради цього.

— Ко-роль Номів чес-ний і доб-рий, — утрутився Тік-Так. — Може-те йому віри-ти, він не вчинить не по прав-ді.

Озма пішла попереду, рука в руку з Дороті вони минули кам’яну арку дверей і вступили в довгий прохід, освітлений вправленими в стіни самоцвітами, а за тими самоцвітами горіли світильники.

Ніхто їх не супроводив, не показував їм дороги, але все товариство само просувалося тим ходом, поки вийшло в круглу, з високим склепінням, розкішно прибрану печеру.

Посеред тієї зали стояв витесаний із суцільного каменя грубий трон, поспіль усипаний великими рубінами, діамантами й смарагдами. А на тому троні сидів Король Номів.

Цей могутній Владар Підземного Світу був маленький товстенький чоловічок у сіро-бурих шатах достоту під колір каменю, з