Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

перед ним у китайському шовковому халаті з химерними квітками, під ним вирізнялись красиві стрункі ноги. Вона була вражена не менше за Андре.

Нарешті вони отямилися від здивування і вигукнули водночас:

— Анрієт!

— П'єр!

В цю ж мить вони обоє подумали одне й те ж. Оце здорово! Оце сюрприз! Аж не віриться…

Вона втягла його в коридор. Він струсив сніг з голови, пальта і черевиків.

Квартира була маленька, із стандартними звичайними меблями, проте розставленими з смаком. Майстерня, вітальня, кухня і туалетна кімната. В майстерні стояв кравецький манекен, на швейній машинці лежали клапті тканини, котушки ниток і подушечка з голками.

Анрієт привела Ведріна до кімнати, і вони сіли на ліжко.

— Отже, Анрієт, ти також береш участь в Опорі?

— Так само, як і ти.

— Чому ти мені ніколи про це не казала?

— Мабуть, тому, чому й ти.

— Правильно, звичайно.

Посміхаючись, він подивився на неї:

— Знаєш, ніяк не отямлюсь… І в одній організації!

— Мабуть, що так…

Тривале мовчання порушила Анрієт:

— Як сталося, що…

Він продовжив її думку.

— Твого зв'язкового арештувало гестапо. Або, точніше, так гадають.

— Кепсько…

— Я зараз обходжу всіх його зв'язкових, щоб передати наказ: нехай тиждень не ночують вдома.

— Ти вже їх бачив?

— Так.

— Скільки ж їх?

— Іще двоє.

— Скажи мені, П'єр, ти ж відповідальна людина в організації: чи ти, бува, не її керівник?

— О, ні, ти просто збожеволіла, люба. Чого це раптом?

Вона підвелася з ліжка. її халат розкрився на грудях, і Андре Ведрін побачив маленькі перса; він знав добре, які вони ніжні й пружні. Гаряча хвиля бажання затопила його тіло, і він сп'янів од нього, немов од вина. Вона помітила це і теж спалахнула бажанням. Так ненажерливе полум'я з тріском охоплює сухе дерево.

Він підвівся, зробив крок до неї, але раптом рвучко повернувся на каблуках і попрямував до дверей. Напівдорозі він зупинився і глянув на неї:

— Треба чогось поїсти. Якщо я прийду надто пізно, хазяїн відмовиться мене обслуговувати, — промовив він глухо.

Вона погодилась.

— Ну що ж, іди.

— Цього вечора я вільний, що буває нечасто. Запрошую тебе. Разом повечеряємо, підемо в кіно. Згода?

— Звичайно.

— Чудово! Я скоро зайду до тебе.

— Добре, але не сюди. Мене тут більше не буде.

— Я теж так гадаю. Наказ є наказ. Для мене ти перш за все Анрієт Ленорман. І ти мешкаєш на вулиці Сен-Домінік, 45. Маючи дві адреси і два прізвища, тобі буде легше і безпечніше… Можеш у разі потреби швидко зникнути. Ну, щасти тобі, до вечора.

Вже стоячи на порозі, він стиснув її в обіймах і міцно поцілував; він відчув глибоку ніжність до неї, і в грудях потеплішало.

— Люба!

На вулиці йому схотілося повернутися нагору до неї і сказати, що він кохає її сильніше, ніж вона думає…

* * *

Почав накрапати дощ. Пронизливий вітер і холод підганяли перехожих, що поспішали додому. Кілька автомобілів, — закритих легкових лімузинів і грузовиків, — безупинно гули серед каші з води і снігу. З чорними газогенними колонками на дашку чи біля радіатора еони виглядали дивно і кумедно, наче вдосконалена модель грузовика Кюньйо. Першерони з попонами на широких спинах тягли неправдоподібно старі екіпажі, що, здавалося, відслужили своїм хазяям ще в минулому столітті. Сюди й туди сновигали велосипедисти.

Андре Ведрін прямував вулицею Одинадцятого листопада до невеликого дешевого пансіонату, де він останнім часом харчувався. Загублений у глибині майдану де Жод пансіонат цей вигідно відрізнявся від інших тим, що, по-перше, містився в людному кварталі, в центрі міста, де в разі потреби легко можна було загубитися серед натовпу. А, по-друге, серед тамтешніх клієнтів, дрібних службовців префектури і місцевого госпіталю — можна було почувати себе більш-менш безпечно. Крім того, у «затишний куточок» пансіонату частенько навідувались поліцейські чиновники.

Йдучи повз будинок, де містилися «національно-патріотична» організація і дарнанівська поліція, Андре Ведрін демонстративно плюнув на тротуар. Чоловік у сірій шапці-ушанці і широкому голубому плащі, схожий на туарега чи бедуїна, помітив це і, проходячи повз нього, кинув недбало:

— А це, знаєте, небезпечно.

Тон, яким це було сказано, свідчив, що він схвалює вчинок Андре.

«Йолоп я, ось що! Треба стримуватись. Правда, воно виходить якось несвідомо. Просто у мене відраза до зрадників і колабораціоністів.

А того дня в трамваї, коли я відмовився поступитися місцем інваліду, що привселюдно базікав про могутність германського меча! Кондуктор, отой здихля і лакуза, що догідливо вигинав спину перед двома бошами, які про щось його розпитували, аж загарчав з люті. Це могло погано для мене кінчитися. Ну, та нехай!»

Він пішов швидше, бадьоріше. «Що б там не було, а ми завжди напоготові. Моя зброя напохваті. От тільки не слід нервувати даремно. Підігрівати нас не треба, ми й так ладні скипіти».

Перед овочевим магазином він побачив довгу чергу, яка простяглася метрів на п’ятдесят. На дверях магазину висіла об'ява: «Картопля».

«Яке свинство! Стояти три чи чотири години, під дощем і снігом, щоб одержати кілька кілограмів гнилої картоплі».

В пансіоні за столом виникла дискусія навколо скандально відомих «зазу». Клієнт, літній самовпевнений чоловік, якого Андре ніколи тут не бачив, з піною на губах захищав їх. Він вбачав у їхніх естетичних трюкацтвах і викрутасах бунт проти лицемірства часу.

— Так, повірте мені, панове, це чистісіньке лицемірство, коли, скажімо, забороняють публічні бали, щоб не ображати почуття нещасної нації, і в той же час танцюють у так званих класах та на платних уроках. І