Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

це не єдиний приклад. Зрозуміло, все сьогодні здається нам несправжнім, якимсь ерзацем, — він самовдоволено посміхнувся, — так само як несправжній тютюн, ерзац-мило, підроблені проїзні квитки…

— А ваші «зазу» — фальшиві бунтівники, — втрутився у розмову інший відвідувач, що стояв біля прилавку з пляшками. — Вештатися по ресторанах, щоб привселюдно виставити своє неробство і гультяйство, привернути скандальну увагу до довжелезного піджака і патлатого волосся, показати вузькі штани і вузький розум — по-вашому, це героїчні прояви високого, благородного гніву?

Він так обурився, що аж почервонів.

— Ні, месьє, я знаю інших людей, у яких гнів і бунтарство — найвищої проби.

Захисник «зазу» наче язика проковтнув. Серед публіки почувся сміх. Занепокоєний хазяїн нервово витирав серветкою склянку.

Андре Ведрін вже хотів голосно підтримати невідомого, коли раптом відвідувач, що незворушно палив сигарету, наче зовсім не цікавлячись розмовою, підвівся з-за столу, де він самотньо снідав, підійшов до прилавка і перебив завзятого сперечальника:

— Може, зробите мені таку ласку і підете зі мною до комісаріату, там я залюбки розпитаю вас про цих людей, у яких гнів і бунтарство найвищої проби. Здається, ви добре знайомі з цими людьми.

— Але ж стривайте…

— Поліція!

Він витяг своє посвідчення.

— Ідіть за мною.

Той затримався на хвилину, щоб допити своє вино, а поліцай тримав руку на його плечі. Хтось шепнув на вухо Андре:

— Це викладач, працює у Арго Бланваля.

* * *

Поспішаючи після полудня на побачення з Тентеном, він несподівано зустрів на вулиці Боннобо збудженого до краю Жана Люка. Міцний і присадкуватий Жан Люк, хоч і походив з Монт-Дора, був запальний, як житель півдня. Він належав до Об'єднаних сил Опору, де займався справами інформації й розвідки. Андре Ведрін багато разів зустрічався з ним, щоб домовитися про співробітництво між їхніми двома організаціями. Досі ніякої угоди укладено не було, але вони не втрачали зв'язків, і їх відносини були чесними і щирими.

Відвівши товариша на середину вулиці, щоб ніхто, бува, не почув, Жан Люк одразу накинувся на нього.

— То як, Рауль — він знав Андре Ведріна під цим іменем — значить, ви там, у себе, вже почали відкритий наступ?

— Не розумію!

Жан Люк притишив голос.

— Троє бошів за сорок вісім годин, і всі троє — офіцери. Нівроку! Це вже зверх домовленості, ви не марнуєте часу.

— Кажу тобі, я не розумію!

Жан Люк здивовано глянув на нього.

— Виходить, це не ваші уколошкали трьох офіцерів?

— Принаймні я сам знаю про один лише замах, і ми до нього абсолютно непричетні.

— Ти точно це знаєш?

— Звичайно.

Вони відступили з дороги, щоб пропустити машину. Хвилину йшли мовчки, а потім Жан Люк пояснив:

— Учора вранці залізничники — наші друзі — знайшли на сортувальній станції під вагоном задушеного німецького офіцера. Вони сховали труп на паровозі, у водяному резервуарі. Цього ранку, о пів на дванадцяту, дарнанівський патруль знайшов на бульварі Шарко, в гаражі незакінченого будинку тіло другого офіцера, вбитого за кермом штабної машини. Куля в потилицю, очевидно вночі. Арештовано п'ятнадцять заложників. Хто і що — нікому в кварталі невідомо.

Він змовк на мить, потім сказав:

— Багато б я дав, щоб зрозуміти всю цю історію. Може, одинак? Чи кілька чоловік, що діють кожен окремо на свій страх і риск?

— А може й нова організація, яка щойно почала діяти.

— Хто його зна. Все це страшенно заплутана справа. Одне слово, якщо довідаєшся про щось цікаве, повідомиш. Ти знаєш, як знайти мене.

— Гаразд, домовились. І ти також.

— Ну, звичайно. Бувай.

Вони розійшлися.

Тентена вдома не було. Андре вирішив почекати його і почав балачку з винарем, що заміняв Тентена, коли той виходив з кав'ярні.

Андре Ведрін доповів про виконане завдання. Однак про Анрієт він промовчав.

— Я маю можливість налагодити зв'язок. Хлопець, що працює у нас з перших днів і досі поширював листівки, погодився виконувати цю роботу.

— Добре. Його конспіративне ім'я?

— Поло.

— Пароль для першої з ним зустрічі?

— Ти запитаєш: «Ви маєте годинника»? Він мусить тобі відповісти: «У мене нема парасолі».

— Де й коли я можу зустрітися з ним?

— У сквері «Нептун», це позаду галереї майдану де Жод. Завтра, о пів на п'яту вечора.

— Домовились. Як я впізнаю його?

— Він палитиме люльку з головою зуава. Взутий у гумові чоботи, в руці книжка.

— Ти передбачив додаткову явку?

— Аякже. Майдан Шампіль, того ж дня о чверть на сьому.

— Гаразд. Новини є?

— Є.

Андре Ведрін розповів про розмову з Жан Люком.

Альбер Перрішон вислухав його мовчки. Коли Андре Ведрін скінчив, він задумливо промовив, скоріше до себе, ніж до співрозмовника:

— Якщо Кола міг убити того офіцера на станції і другого перед комендатурою, то до замаху на бульварі Шарко, я певен, він непричетний. Якщо тільки…

— Якщо тільки?

— Якщо тільки він не сказився остаточно.

— Я не розумію. Що ти маєш на увазі?

— А те, що він міг поставити себе поза законом, так би мовити, стати підпільником серед підпільників, таких, як ми. Тоді його зникнення означало б не арешт, як це ми ранком вважали, а те, що він просто вирішив залишити нас і стати на шлях непродуманих і небезпечних терористичних актів.

Вони дійшли до пам'ятника генералу Дезе в кінці майдану, повернули назад і попрямували до пам'ятника Верцінгеторіксу. Альбер Перрішон ішов легко, заклавши руки за спину. Раптом він підвів голову і запитав Андре Ведріна: