Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

розмову Лежнєв. — «Привид» чи його помічник, про якого він згадує, не наважився або не захотів передавати вилучені матеріали Енкелю. Судячи із змісту листа, «Привид» мало не торгується з центром. Посилаючись на впертість свого помічника, він вимагає якихось гарантій. «Пропоную резервний варіант. Згоду повідомте…» Зрозуміли? Він пропонує. Він висуває якусь умову.

Винник, погоджуючись із цим припущенням, кивнув головою, але поглянув на свого начальника і прикусив язика.

— Що вас іще насторожує, майоре? — сухо спитав Кулінич.

— Невиправданий риск, на який пішов Енкель.

— Ви маєте на увазі перехід кордону?

— Так. На відміну од «Привида», Енкель, певно, мав постійний зв’язок із Центром. І навряд чи цей зв’язок щоразу здійснювався таким небезпечним шляхом, як перехід кордону.

— Але ж він усе-таки спробував перейти кордон, — заперечив Лежнєв, хоча хід думок Винника майже збігався з ходом його роздумів, одначе Лежнєв старався не поспішати з висновком.

— В даному разі, — так само спокійно, майже монотонно вів далі Винник, — Енкель був змушений піти на це. Не виключено, що йому навіть наказали перейти кордон.

— Щоб передати два клапті паперу? — недовірливо всміхнувся Кулінич.

— А я думаю, майор має слушність, — відкинув вичікувальну тактику Лежнєв і, підвівшись, заходив по кабінеті. — Розумієш, Сергію Захаровичу, вся річ у тому, що Енкель повинен був узяти в «Привида» ці загадкові матеріали. Так, так. Узяти й особисто доставити в Центр. Передавати їх через треті руки було небажано.

— Але ж «Привид» не дав їх Енкелю.

— А цього Енкель міг і не знати… Зв’язковому іноді не кажуть, по який матеріал його посилають.

Коли Винник вийшов, Лежнєв спитав Кулінича:

— А тобі відомо, хто такий Другий, ну, той, кому адресує свою шифровку «Привид»?

— Певно, хтось із західнонімецької розвідки. «АС-6» — її давній індекс для зв’язку з агентурою.

— Так. Другий нині працює в розвідці Західної Німеччини і, треба сказати, обіймає немалу посаду — там колишні абверівці в пошані.

— Ждеш, коли я спитаю, хто він? — усміхнувся Кулінич.

— Жду.

— А я не цікавий.

— Даремно. На твоєму місці я б поцікавився, що нині робить колишній командир абвер-частини 115 полковник Улінгер.

Кулінич аж присвиснув:

— Так це він — Другий?

— Те, що він Другий, не так уже й важливо, — усміхнувся Лежнєв. — А от який «Привид» у вас тут бродить, я б хотів знати.

— У нас? — перепитав Кулінич. — Ти маєш на увазі Сосновське?

Розмовляли вони довго. Черговий двічі приносив каву, а потім натякнув, що вже, либонь, не вадило б і повечеряти. Та Кулінич одмахнувся — не до вечері, мовляв. Пробило восьму годину, коли вони разом підвелись.

— Словом, — сказав Кулінич, — через два, щонайбільше три дні матимеш довідку. А з Бадюком не зв’язуйся. Журналісти є журналісти. Мені він нещодавно теж голову морочив.

— Негарно вийде. Ми ж з ним домовилися.

— Ну, як хочеш. Тепер про дійову допомогу. Можу тобі слідчого дати.

— Краще толкового оперативника. Мені сподобався Винник. А слідчий у мене вже є.

— Чи не Супрун?

— Вона.

— Кгм… — Кулінич знову пригладив волосся.

— Чого кгмукаєш?.. — поцікавився Лежнєв. — Вважаєш, що то не жіноча справа?

— Ні, чого ж, я за рівноправність, — серйозно сказав Кулінич. — Але Супрун я не вводив би в слідчо-оперативну бригаду по цій справі.

— Чого?

— Поводиться вона в побуті нескромно.

— Конкретно, — насупився Лежнєв. Про Супрун у нього вже склалася певна думка, і слова Кулінича насторожили.

— Можна й конкретніше. Супрун, ще будучи студенткою, злигалася з одним лікарем, людиною мало не вдвічі старшою за неї. Стосунки їхні не узаконені, та це мало бентежить обох.

— У вас є навіть такі дані? — здивувався Лежнєв.

— Не у «вас», а в мене, — насупився Кулінич. — У мене, як у члена бюро обкому партії. Та навіть як член бюро обкому партії я не став би займатися твоєю Супрун — занадто багато честі! Заради її кавалера зайнявся — у мене з ним особливі стосунки.

— Гарні чи погані?

— Були гарні. А після того як я почав розбирати ці кляузи — його ж, дурня, хотів уберегти від неприємностей, — стали погані. Ледве вітається.

— Які кляузи? — спитав Лежнєв.

— Першу його дружина написала. Колишня. Другу — сусіди. І в обох одне й те саме: сина не виховує, влаштовує гульбиська, водить до себе жінок і таке інше. В обох листах ішлося про Супрун… Її я не викликав — не люблю на такі теми з жінками розмовляти. Балакав з ним, думав — зрозуміє, послухає старшого.

— І що ж він?

. — Порушення правил соцспівжиття заперечував, сина обіцяв забрати до себе, а щодо Супрун сказав: це, мовляв, не моє діло.

— А може й справді не твоє діло, Сергію Захаровичу?

— Не розумію.

— Стосунки між чоловіком і жінкою іноді настільки складні і делікатні, що розібратися в них можуть тільки двоє: він і вона. І немає у нас із тобою права отак самочинно лізти в душі, та ще й пояснення від них на казенному папері вимагати. — Лежнєв заходив по кімнаті. — Ось ти згадав, що Супрун була ще студенткою, коли зустрілася з цією людиною. Відтоді минуло щонайменше три роки.

— Та ні, більше.

— І вона весь цей час…

— Зустрічається, буває в нього, живе з ним — назви це як хочеш.

— Є таке слово — любов, може, чув?

— Ну, знаєш!.. — спалахнув Кулінич. — Якщо люблять — женяться.

— Що, така директива є? — примружився Лежнєв.

— Ти, Василю Тимофійовичу, дурня з мене не роби, — почервонів Кулінич. — Є певні норми соціалістичної моралі, і люди, які стоять