Варткес Арутюнович Тевекелян - Рекламне бюро пана Кочека

— Заздрю вам! — Василь зітхнув. — Я понад рік не тримав у руках ракетки.

— Ну, це нічого! Навички швидко відновлюються. Хочете, пограємо якось?

— Із задоволенням! На батьківщині мене колись вважали непоганим тенісистом — я не раз брав призи. А от що вийде тепер…

— Якщо ви зможете, то завтра, о шостій вечора, я чекатиму на вас у тенісному клубі. Тільки назвіть своє прізвище, — швейцара буде попереджено. Адресу клубу знаєте?

— На жаль, ні! Я ж провінціал.

Де ла Граммон записав адресу клубу і подав аркуш Василеві.

По дорозі в контору Василь купив найдорожчу ракетку. Сьогодні йому поталанило. Замовлення оформити всі вітрини великого універсального магазину в центрі Парижа — не тільки вигідна операція, яка майже повністю завантажить роботою майстерню, але й чудова реклама для фірми. А відвідини тенісного клубу дадуть можливість йому, нарешті, розширити коло знайомств. Ось тільки чи зуміє він зіграти так, щоб звернути на себе увагу? З поганим тенісистом ніхто не захоче грати…

У конторі Василь застав Жубера. Бачачи безперечні успіхи фірми, а головне, як дедалі більше зростають прибутки, Жубер, хоч, як і досі, не втручався у справи, все-таки почав щодня приходити в контору. Інколи він навіть спускався вниз, у майстерню, розмовляв з художниками.

Василь розповів компаньйонові про свою зустріч з директором-розпорядником універсального магазину.

— Наша майстерня буде забезпечена постійною роботою, і ми спокійно зможемо подумати про нові замовлення. Може, навіть за межами Франції…

Жубер підвівся, почав ходити по конторі, тихенько насвистуючи арію з оперети.

— Знаєте, дорогий Кочеку, у вас справжній талант організатора! І я, не будучи пророком, передрікаю вам блискуче майбутнє. Повірте мені, через кілька років ви орудуватимете дуже великими справами!

— Дякую. Але чому орудуватиму дуже великими справами тільки я, а не ми з вами?

— Хіба я буду вам потрібен? Коли ви освоїте підводні камені Парижа, я навряд чи знадоблюся вам…

От, виявляється, в чому заковика! Жубер боявся лишитися знову сам, знову все втратити. Василь не дав компаньйонові договорити:

— Я до скону буду вдячний вам! — сказав він. — Якби не ви, мені б не бачити Парижа… Давайте обміркуємо інше. За минулий місяць наші прибутки становлять сорок три тисячі франків. Тепер ми можемо дозволити собі купити нове обладнання. Я зараз домовляюся з власником сусіднього будинку про оренду підвального приміщення для майстерні. Але було б розумніше перевести майстерню кудись за місто, — там орендна плата менша. Проектне бюро на чолі з Борро і Домініком залишиться тут, а Гом'є можна доручити керівництво майстернею. І ще. Як ви думаєте, Жубере, чи не пора нам підвищити платню художникам?

— Але ж ми зовсім недавно підвищили її?

— Вони погодились у свій час на мізерну оплату тому, що бачили — у нас самих ще нічого нема. І не ремствували. Потім ми встановили по тисячі франків Домінікові і Гом'є, а Борро, як головному художникові, тисячу п'ятсот франків на місяць. Тепер буде справедливо добавити всім хоча б по п'ятсот франків. Вони добре працюють, і такий жест з нашого боку ще більше підбадьорить їх!

— Я не заперечую. Тільки не слід потурати їм. Людям цього гатунку не властиве почуття вдячності, — скільки б ви їм не давали, вони все одно вважатимуть, що ви експлуатуєте їх. Хочу нагадати вам, що не так давно я, власник бюро, брав собі на прожиток тисячу, тисячу двісті франків на місяць.

— Тепер ви маєте можливість брати по три тисячі!

— Думаєте, це не зашкодить фінансовому становищу фірми? — Жубер втупив очі в компаньйона.

— Ніскільки! Адже наш основний капітал перевалив за сто тисяч франків, і ми тепер не користуємось банківським кредитом, щоб не платити зайві проценти. Якщо не станеться нічого надзвичайного і ми зможемо налагодити ділові стосунки з іншими країнами, гадаю, що через рік наш капітал становитиме не менше чверті мільйона, враховуючи все майно, звичайно…

— Ви просто геній, Кочеку!.. За десять років моєї праці тут я жодного разу не міг дозволити собі брати на особисті витрати стільки грошей… Що ж до ваших пропозицій про перенесення за місто майстерні і про купівлю нового обладнання — робіть, як вважаєте за потрібне!..

Увечері, повернувшись додому, Василь обняв Лізу і закружляв з нею по кімнаті.

— Ну, старенька, все йде, як кажуть стратеги, за заздалегідь накресленим планом!

— Пусти, пусти, скажений… Що я тобі, дівчинка?.. Навіть у голові запаморочилося!

— Скоро у нас з тобою ще не так запаморочиться в голові.

— Чому ж це?

— Завтра у мене іспит! — Він дістав з чохла ракетку і помахав нею.

— Нічого не розумію!

— Спробуємо цією ракеткою відчинити двері за сімома замками. Словом, директор-розпорядник універсального магазину, він же віце-голова тенісного клубу, запросив мене завтра на партію. Якщо зумію показати себе, вважай, що завдання «батька» буде виконано. В тому клубі збирається вишукана публіка, серед неї-бо вже знайдуться потрібні нам люди.

— А в мене теж радісна новина. Я дістала дозвіл відвідувати лекції на східному факультеті Сорбонни.

— Вітаю!.. Але грати в теніс, — це тобі не лекції слухати в Сорбонні!.. Де б мені помахати ракеткою хоч би години зо дві? Може, поїхати за місто?

— Що ти, вже пізно, скоро стемніє!

— Знаєш, я просто покидаю м'яч тут, у кімнаті. Хоч рука трохи звикне.

— Тільки, цур, посуд не бити!

Хоч Василь і сподівався познайомитися в тенісному клубі з потрібними людьми, але добре розумів, що це не так і просто. Особливо після того, як білогвардієць Горгулов убив президента республіки Поля Думера. Ставлення до іноземців — тим більш до слов'ян — різко погіршилось. У правих реакційних колах Парижа щораз голосніше говорили про те, що треба виселити з країни всіх іноземців, у першу чергу кольорових і слов'ян, яких «надто багато розвелось у Франції». Праві газети день у день друкували на