Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

— Ти вільний, Дасію… Я прийшов, і ти можеш бути вільним. Сьогодні я почергую.

— Арлене, сьогодні…

— Ти вільний, Дасію.

Біокібер дивився на його розхитану, нестійку постать і думав: сказати чи не сказати зараз Арленові про розпорядження біокібера Рага? А розпорядження було ось яке: «До остаточного вироблення чіткої системи заходів нейтралізації К-лептичного випромінювання кожному біокіберу постійно контролювати діяльність людей, котрі дуже вразливі до дії цього фактора, і намагатися взагалі відсторо-нити людей від роботи».

— Ти вільний, Дасію.

— Що трапилось, Арлене? Ти блідий… Чому ти прийшов сьогодні, і в такому стані?

Арлен повільно роздягнувся, кинувши свого сірого плаща просто на підлогу біля енергетичного щита, поверх нього жбурнув крислатого капелюха і пішов до столу, біля якого стояв напружений Дасій.

— Ти вільний, — повторив похмуро.

— Я нікуди не піду, Арлене. Що трапилось? — мовив кібер якомога лагіднішим голосом.

— Нічого… Я хочу віддати тобі борг. Колись ти працював за мене… Все нормально?.. — процідив Арлен і сів за стіл. — Я хочу працювати, — схилив голову на стіл і так довго сидів нерухомо.

Дасій дивився на нього з жалістю, не знаючи, чим можна зарадити.

Завіра раптом підвівся і почав нервово ходити по залі. Зупинився біля прозорої колони субліматора і з невимовним розпачем дивився на золотавий серпанок реакції за товстим шаром прозорого пластикону. Несподівано, ніби вибухнувши, вдарив щосили по колоні субліматора, закричав: «Треба бачити сонце!»

Дасій злякався. Засторога біокібера Рага справджувалась. Треба було щось робити.

Але що?

Арлен ще двічі вдарив по колоні субліматора. І раптом кинувся до центрального пульта, почав безтямно натискати клавіші. Дасій підбіг до нього, але Арлен відштовхнув його, і Дасій упав якийсь здивований, збентежений і безпорадний.

— Що ти робиш?! — закричав біокібер, підводячись. — Ти піднімаєш температуру бульєра!

— Так треба! Так треба! Вона хоче сонця! Так треба, Дасію! Все нормально!

Біокібер повільно підходив до Арлена, але той, не дивлячись на нього, крикнув:

— Не підходь! Зупинись! Так треба! Так хоче Марія! Вона не може чекати до завтра!

— Що хоче Марія? — запитав Дасій, щоб якось виграти час, якось хоч словом зупинити Завіру і придумати — що ж робити?

Увімкнути аварійну систему? Так… Це найрозумніше.

— Не рухайся! — закричав Арлен і, мов барс, кинувся на Дасія.

Той ухилився, і Завіра незграбно, усім тілом упав на жовтаву підлогу, але рвучко підхопився, чекаючи на напад. Дасій уже не дивився на нього, він підбіг до центрального пульта, і його рука вже лягла на червону клавішу… Але… Арлен збив його з ніг, і вони покотилися підлогою в божевільній, жорстокій боротьбі…

Температура в бульєрі неухильно піднімалась.

Сигнал тривоги спрацював автоматично. Надривне гудіння сирени і істерична миготнява червоних сигнальних ламп у всіх коридорах «Юліори»… Дасій уже чув кроки людей і біокіберів, що поспішали в реакторний зал. Але ніхто з них не встиг помітити, що Арлен заблокував системи автоматичної корекції.

… Місто здригнулося від страхітливого вибуху.

«Трагедія Білозери полягала в тому, що тривалий час ніхто не запідозрив небезпеки. Ніби просто ішов дощ. Люди втрачали щоденно частину внутрішньої енергії, долаючи одноманітність дощового існування, не розуміючи справжньої причини. Намагалися діяти, приймали якісь рішення, але підступне К-лептичне випромінювання позбавляло їхні дії доцільності, а всі прагнення і поривання робило хворобливими.

Так сталося, що я прилетів до Білозери саме того дня, коли над містом засяяло сонце. Я вийшов з салону рейсового триангулятора і гелікотрем десятого маршруту доставив мене в центр міста. Сонячний день для мене не був новиною. Але якби лиш ви бачили, скільки радості було на обличчях білозерців! Люди виходили на вулиці і всміхалися. До них знову поверталось бажання жити і працювати, мислити, помилятись і перемагати. Не працювала більшість білозерських комбінатів. Було відмінено багато маршрутів міського транспорту. На кожному кроці відчувалась енергетична криза. Але люди виходили на вулиці і всміхалися.

Над містом сяяло Сонце!»

(Олесь Буркун. «Білозера».

Видавництво «Земля», 2970 рік)

Тиха музика лунала з цехового транслятора в той час, коли я з’явився на світ. Спершу почув музику. Довго не розплющував очей, хоча вже й усвідомлював власне існування, аж доки майстер Імбрикатус не сказав: «Агов, Білкаре!», прочинивши пластиконовий люк барореторти і поплескуючи мене по щоках.

Я розплющив очі і побачив спершу долоню майстра, потім і його обличчя, пооране глибокими зморшками. Механічні руки чутливих маніпуляторів розійшлися в різні боки, звільняючи простір під куполом барореторти, аби я зміг підвестися. Епітеліальне покриття мого тіла було вогким. Якусь мить усміхнено роздивлявся довкола. З-під купола реторти час від часу зривалися великі краплі — вони утворилися, коли розгерметизували камеру.

— Ходімо, Білкаре! — Майстер Імбрикатус простягнув мені руку.

Але я не поспішав. Ще якусь мить лежав непорушно, лише поглядом обмацував усе навколишнє, звикаючи і перевіряючи себе. З цехового транслятора лунала тиха музика. Марія Зена співала про таємничого птаха, який летів у загадкові далі в пошуках свого гніздов’я. Я відразу зрозумів, що то співала Марія Зена, як і відразу зрозумів, що майстра звати Антоном Імбрикатусом. Всьому навколишньому я знав назву. То було втішно, і я бадьоро простяг долоню. Майстер допоміг мені підвестися.

Внутрішні поручні реторти і дверцята люка були вогкими і слизькими, неприємно прохолодними. Я спершу аж сахнувся. А майстер тихо засміявся: