Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

— Чому ти не казала… раніше…

Піднялися на двадцять сьомий поверх, і Ольда попрямувала до дверей помешкання. Нарешті зайшли… З котроїсь із кімнат долинало приглушене торохтіння друкарської машинки. Ольда роздягалась, а Арлен, що вискочив з дому у легкому костюмі, мокрий від дощу, нервово переступав з ноги на ногу.

— Де Марія?

— Арлене… Ти знайомий з моєю мамою?

— Де вона?

— Ходімо…

Ольда прочинила двері і злякано вклякла на порозі.

— Мамо! — зойкнула. — Мамо, що з тобою? — несміливо зайшла до кімнати.

Арлен кинувся за нею і побачив… Марію. Справді Марія, його Марія сиділа на підлозі під великою оранжевою парасолею і бездумно дивилася поперед себе. Він підбіг і опустився на коліна поруч з нею. Хотів поглянути Марії в очі, але вона їх заплющила.

— Я знала, ти мене знайдеш, Арлене, — тихо мовила. — Ти бачиш, плесо озера подзьобане краплинами…

— Мамо!

У вікна лунко бив дощ.

— Арлене, хлопчику, ось озеро і наша парасоля, і наш горбок, де ми любили розмовляти… І ти прийшов, знайшов мене… Спасибі…

Вона сиділа на підлозі з заплющеними очима, і золотаве волосся струмками стікало їй на плечі.

— Мамо…

— Хто ти? — Марія злегка розклепила повіки і здивовано звела брови.

— Мамо…

— Я тебе не знаю. Хто ти? Чому прийшла?

Така красива дівчина.

— Маріє…

— Поцілуй мене.

— Мамо…

— Сідай, Арлене, дивись, як мерехтить вода, а я розповідатиму про себе. Арлене, чуєш? Поцілуй мене…

Арлен заплакав.

«Друже Дасію!

Вчора я був змушений покинути Бглозе-ру, відчуваючи, що моє перебування у вас може закінчитися трагічно. Я був на грані… Якби не знав, у чому справа, безумовно, шукав би якісь причини свого стану, намагався б якось зарадити і наробив би багато страшних дурниць… Зараз навіть подумати страшно. Якби я спричинився до вибуху «Юліори» (а так нестерпно хотілося цього), було б багато жертв… Та що зараз про це, зараз вже можна з цього лиш сміятись. Завтра «Юліора» буде зупинена, і, сподіваюсь, все швидко нормалізується. Аби лиш ми створили надійні К-лептичні фільтри.

Пробач мені за минулий скепсис. Тепер я розумію, що старим друзям не можна не вірити. Дуже пізно ми почали щось робити, Дасію, дуже пізно. До зустрічі під сонцем. Ще раз пробач мені, друже.

Твій Андрій Стиг».

Алекс Рілл сидів у своєму кабінеті і намагався працювати. Він вже Другий день не виходив навіть обідати. Зачинивши двері, аби не чути жодного стороннього кроку, голосу, подиху, сидів закам’яніло за столом і намагався писати роман про лікарів і про самого себе, про життя, в якому так багато умовнос-. тей, але мусить бути і багато однозначних істин, намагався підійти до розуміння вищої життєвої сугності поза дощем і мрякою, поза досягненнями цивілізації і людським бажанням дармового щастя, але хворобливе відчуття якогось внутрішнього провалля, порожнечі зупиняло думку.

Портативна «Елоктронікс» кволо дзуміла втомленою мухою.

Думки про життя і смерть, про безцільність дощового існування переходили в думки про творчість, про правду життя і мистецтва. «Що писати? Як? Хто читатиме? Тюжить дощ за вікном. Він накладає печать суму на кожну постать і на кожну думку, на кожен рух і на кожен рядок… Навіщо писати? Щоб розважити ці сірі обличчя? Але ж їх не розважиш — не звеселиш і не засмутиш, бо не розважиш самого себе. Правда життя — це дощ за вікном і безбарвні намагання щось робити, діяти, радіти з чогось. Лише намагання. І ця правда ніколи не стане правдою мистецтва, правдою високого палацу, де людина — єдиний повелитель і володар. Любити життя і бути порадником людям! Любити цей дощ! Брехати про радість від кожного прожитого дня! День життя — це день дощу. І кожне слово: чи про Григора Завіру, чи про його складні операції, чи про Марту Урбан, чи про самого себе, — кожне слово буде мертвим. Буде мертвим, але нагадуватиме про живе. Нагадуватиме про живе, але нікому не мусить нагадувати про дощ. І кожне слово буде красивим. Безнадія дивного провалля…»

«Дорогий Андрію!

Якесь смішне відчуття охопило мене сьогодні з самого ранку. Видається, що я востаннє бачу все навколишнє, і ці слова мої, адресовані тобі, видаються останніми словами моєї останньої відеограми. Смішно, правда? Але ось так… І, мабуть, нічого дивного, бо я вже дуже старий. І ніщо не вічне. Але ще маю надію, що ось завтра зупинимо «Юліору» і всі мої страхи зникнуть, може, на мене також впливає К-лептичне випромінювання. І, може, завтра я знову побачу сонце. Сонце! Навіть не уявляю, як ми могли більше року не бачити сонця! Але якесь химерне відчуття охопило мене, ніби передчуття біди. Відчуваю, що функціоную цілком нормально, але… Щось зі мною коїться.

Пробач, Андрію, що такими пустими теревенями забираю твій час. Ти посмієшся з мене при зустрічі. Якщо зустрінемось… А якщо ні, то прощавай. Бажаю тобі всього найкращого. Бажаю тобі побачити сонце у нас в Білозері!

Твій біокібер Дасій».

Біокібер Дасій підвівся з-за столу і здивовано поглянув на Арлена. Той зайшов і стояв згорблений біля енергетичного щита, тримаючись за блискучий важіль пускового стабілізатора, ніби боявся впасти. РІого сірим плащем час від часу скочувались великі краплі, що падали з вилогів крислатого капелюха, коли Арлен