Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

коли згадав про Львова, то здалося, що він таки може возити за собою оцей канцелярський стіл і стільці, але що в нього більше як один чемодан, на думку не спадало. Та й цей свій чемодан і ліжко він одгородив занавіскою від чужого ока, щоб, крий боже, не подумали, що й він, як і всі люди, і спить на ліжку, і чисту білизну в чемодані тримає.

Кімната була така, що навіть не потрібний був напис: зробив своє діло — йди. І так не-засидишся!

Сидячи на стільці під стіною і чомусь не поклавши за звичкою ногу на ногу, Захаров думав про Львова і про те враження, яке справляла на нього ця людина і яке ще не зовсім зрозуміле йому самому.

Чув про нього дуже багато, і навіть колись був у нього п’ятнадцять хвилин, за викликом на Далекому Сході.

Але не про ту зустріч мова, тоді були інші обставини.

Знайомство, власне, відбулося тут, на фронті, і найбільше за ті три дні, що Львов недавно пробув у їхній армії.

Всяке бачили за ті три дні: і зрозуміле, й малозрозуміле. Були виклики й розмови серед ночі, коли люди, тільки-но заснувши й не чекавши виклику, кліпали сонними очима і відчували себе винуватими під поглядом безсонного начальства. Хоч, мабуть, загалом вони не менше від нього працювали й не більше від нього спали.

Тільки Бастрюков, як видно, заздалегідь розвідавши, які звички у Львова, і добряче виспавшись удень — він це вмів, — проти ночі був як огірочок.

Звичайно, строго кажучи, на війні ночі немає. Мусиш бути як штик — і вдень і вночі. Якщо це справді конче потрібно. Та Львов, як здалося Захарову, полюбляв тримати людей у напрузі — треба чи не треба. Наче їм цього й так бракує на війні!

На передовій Львов часто лазив по передньому краю, і це в різних випадках у Захарова збуджувало різні почуття. В одному полку Львов не тільки по всьому передньому краю пройшов, айв окопчики бойової охорони заліз, у передню яму до переднього солдата. І виявилося потім — не просто так, а мав сигнал, що по дві доби гарячої їжі туди не носять, люди сидять навіть без сухого пайка. І поліз сам, і докопався, і в одній роті, виявилося, справді так і було. Довелося старшину роти — до трибуналу. І замполітові полку перепало, і замполітові дивізії, і самому Захарову довелося червоніти…

Але в інших місцях Львов лазив по передньому краю невідомо для чого. Лазив, наче хотів вибрати ділянку для прориву, оцінити передній край противника. А насправді й не вибирав, і не оцінював, і не ставив запитань, які стосувалися цього. Просто лазив, тягаючи за собою без потреби цілий почет: від замполіта корпусу до замполіта полка, змушуючи їх полотніти від страху не так за своє, як за його життя. Лазив, наче хотів дошкулити їм, бо вони, мовляв, без нього там не бували, а от він приїхав — і їм довелося! А вони й без нього там бували, коли треба.

Розмовляв там, у окопах, з багатьма, часом довго, особливо коли німці, помітивши пожвавлення, відкривали вогонь; немов випробовував цим присутніх. Дізнався, що в солдатів махорка перетирається в кишенях: нема в чому тримати, — і наказав тиловикам негайно пошити кисети. А тим часом жодного теплого людського слова нікому й не сказав, такого не запам’ятали.

Були й дрібниці, котрі завдавали прикростей людям.

Що ночував усі три ночі в них там, у армії, і одну з тих ночей на передовій — це добре. А от що, виявляється, возив з собою скручений валиком матрацик, тоненький, як підстилка, і цей матрацик, і свої простирадла, і ковдру велів застеляти поверх приготовленої постелі — це вже ні до чого. Може, боявся вошей, а може, думав, що йому в армії чистої білизни не знайдуть і не постелять… І горілки жодного разу ні з ким і краплі не випив, ніби відштовхуючи людей від себе. А головне, оцей його Шлейов, полковник, за ним не тільки термос, а й власну склянку возив, і в пергамент загорнуті якісь дієтичні котлетки, і щось там іще, теж своє, окреме. А при всьому тому був вдатний удень, на животі, по грязюці доповзти до бойової охорони…

Захаров, зиркнувши на годинника, — він чекав уже тридцять хвилин, — ще раз оглянув кімнату Львова, яка, здавалося, промовляла за свого господаря, що нічого, крім дорученої йому справи, в його житті не було й не буде, і раптом згадав розповіді свого однокашника по Толмачовці, начальника Політуправління фронту Гавриліна, про дружину Львова: його дружина, вже немолода, навіть літня жінка, виявляється, була начальником аптеки в одному з фронтових госпіталів і за цей час кілька разів приїздила до свого чоловіка. Від цього госпіталю до штабу було кілометрів із сорок, і Гаврилін десь дізнався, що дружина Львова перший раз приїхала й поїхала собі на попутних машинах. Він при нагоді спитав Львова: чому так вийшло? Якщо в нього не було вільної машини, знайшли б іншу! А Львов відповів: «Я для неї особливих умов створювати не буду. Нехай їздить, як усі інші люди». — «Вихід із становища, звичайно, знайшли, — всміхаючись, сказав Гаврилін. — Довелося мені після тієї розмови — серце не камінь! — іншим разом посилати по неї свою машину». А Захаров, почувши про це, подумав тоді І знову подумав зараз, що в такій надзвичайній скрупульозності Львова є щось навмисне, показне, що дає йому змогу з висоти своєї принциповості нещадно прискіпуватись до інших людей за всяку дрібницю…

— Здрастуйте, товаришу Захаров, — озвався за спиною в Захарова голос Львова.

Львов увійшов, причинив за собою двері і, поквапившись подати руку Захарову, що вже підвівся, ступив за стіл і сів.

— Беріть стільця. Поговоримо.

Захаров узяв стільця і сів до столу, навпроти Львова.

— Згадав сьогодні, що ми зустрічалися з вами в Хабаровську, — сказав Львов. «Три дні був у нас в армії й не згадав, а зараз раптом згадав, — подумав Захаров. — Не інакше, як моєю особистою справою цікавився».

І він скоса поглянув на вогнетривкий