Віктор Семенович Близнюк - Хлопчик і тінь

рішуча впертість, він ступив до кушетки, став на краєць дошки, щоб не потривожити матір, і потягся до портрета.

Єва притихла; німо й причаяно дивилась вона з темряви на зухвальство сина. І раптом скрикнула — без сліз, без схлипування, а сухо й надривно:

— Не смій! Не смій, кажу! Що ти очі мені колеш? Через тебе я життя своє знівечила, приймака взяла, чуєш! Через тебе на страм пішла…

— Брешеш, — зірвалось у нього з язика.

— А-а-а! — Єва погрозливо підвелась. — «Брешеш»! Це ти матері так! Щеня, ось же тобі! — І ляснула Сашка по щоці, той аж похлинувся з несподіванки, а Єва з несподіваною силою штовхнула його на лежанку і, давлячись слізьми, загупала по ньому маленькими твердими кулачками. Била по спині, по мовчазному тілу, а Сашко сопів, затуляв голову руками й гарячково казав собі: «Бий, бий! Все одно брехня. Не для мене зробила! для себе!.. для себе!» Ця впертість, ця непокірність живого єства ще більше розлютили Єву, вона вчепилась хлопцеві в чуба, заторсала його, вкладаючи у спалах сліпого гніву всю лють на себе, на своє незугарне життя, на трикляту війну, що все перевернула й заплутала, на Гриню, який споганив пам’ять про колишню любов, на сина, котрий спідлоба зиркає на неї і стоїть над душею, мов докір. А кому цей докір? Їй, голодній і потоптаній? За що їй докоряти? Що вона доброго зазнала в житті?

У Єви тіпались руки, їй аж потемніло в очах, і вона, задихаючись, рвонула хлопця за комір: «Щеня таке! Придушу!..» Хлопець не витримав, крутнув плечем і вивернувся з чіпких материних рук.

— Перестаньте! — сказав крізь зуби. — Відчепіться краще, бо!..

— Ага! Ти ще погрожуєш! Ну, стривай! — І Єва схопила з плити дерев’яний товкач, замахнулась…

Хтозна, чи вдарила б вона Сашка, чи ні. Він не став ждати, а прожогом стрибнув з лежанки, розчахнув одні й другі двері і вискочив на вулицю.

Вітер підхопив його й погнав у темряву, в довгу буряну ніч. Він падав і біг по снігу і з мстивим злорадством уявляв, як підпалює хату, як буря жене вогонь по стрісі, а мати виглядає з вікна й гукає: «Вернись, вернись, Сашко, я не хотіла!..»

Сашко не вертався. Біг за вітром, і все в ньому калатало й пекло від кривди, від жалю до себе, і він не бачив ні степу, ні вітряного неба з каламутним потоком хмар.

Здається, й не вибирав дороги, біг, куди ноги несли, але мимоволі повертав у поле, де темніла давня скирта, яку добре знав і яку не раз обскубував з хлопцями, дошукуючись зерна.

6

Він спав. Голова провисла кудись униз, наче в яму, і щось плелось уві сні важке й безглузде. Хтозна, чи то тільки марилось йому, чи справді щось кублилось і пищало над вухом. М’яко, нечутно поліз Сашко на той писк, і поки він ліз — з плеча сповзла одежина, в дірку понесло морозом, від холоду отерпли плече й рука. Ага, зрозумів Сашко, він виліз на край стіни і мало не посунувся вниз: то було горище конюшні, а далі — пряма височезна стіна і під нею сніг. Зненацька посковзнулась рука, і Сашко повис над стіною, страх пронизав його тіло, і хлопець порачкував назад. Але куди? За ним уже лізли поліцаї, попереду Шавлюга. «Облава, — подумав Сашко. — В Германію забирають». Він кинувся бігти, і дивно — побіг угору по стіні й раптом… нора. Звичайна кругла нора, мабуть лисяча. Сашко просунув голову й поліз під землю, а за ним уже гналися й сопіли поліцаї. Сашко ліз і задихався, бо нора стала зовсім вузька, забита снігом, а він розгрібав замет і ліз у рівчак, аж на скотомогильник. І тут він побачив: вони вже мертві — всі Бойчуки. І присипані снігом. Ось їхня Тоня, замислена й строга, снігу повно в очах; ось Катьчин валянок, ось їхня мати… А це Серьожка, суперник у бійках; раніш він був хитрий, балакучий і кидав грудки далі всіх. Зараз лежить тихий, руки схрестив на грудях і в долонях — хліб.

«Сон, — подумав Сашко. — Верзеться казна-що». Він напружував усі сили, щоб проснутися; зробив ривок (не тілом, а в думках) і таки прокинувся.

Сон одлетів геть; Сашко полежав ще трохи, прислухаючись до себе. Неясне, притуманене чуття підказувало йому, що з ним щось сталося. Але що?

Він принишк.

Ось той писк. Щось вовтузилось, пищало, шкреблось — по всій соломі. А солома від морозу стала тверда, наче дріт, давила в щоку, і було страшенно холодно — спина задубіла, наче взялася корою, ноги зовсім отерпли.

І Сашко згадав: це скирта.

Мабуть, у глибині душі він давно збирався втекти, навіть вибрав собі для зимівлі скирту над балкою. І вчора, хоч було темно й буряно, не блукав по степу, а вибрів на ту ж таки скирту. Коли в сніговій куряві перед хлопцем виріс чорний пагорб соломи, на серці у нього відлягло: вже не замерзне. Є житло.

І заходився рити кубло.

Ще до війни у сільських хлопчаків була улюблена гра — ховатися у скирти. Які тільки неймовірні ходи — покручені, звивисті, з багатьма колінами й переходами — рили вони в соломі. І робиш це швидко й просто. Ось ти зажмурюєшся, руками й головою протискаєшся вперед, плічми й спиною видавлюєш солому і розширюєш нору, лізеш у саме нутро скирти (хоч і страшнувато — чи виберешся назад). Ти заховався в норі (а як тут пахне, як добре й тривожно самому — над тобою ціла гора золотої, духмяної, тільки що змолоченої соломи!) І дідька лисого хто тебе знайде в цій схованці, бо ти або причаївся десь насподі, або видерся аж на гребінь скирти, прогорнув собі віконечко та й визираєш тихцем