Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

Вони, як правило, заходили у воду по пояс і починали, радісно повискуючи, хлюпатися, немов сиділи у ночвах чи у ванні.

Коли ж хтось усе-таки допливав до середини річки, ми одразу ж мчали на допомогу. Сашко з капітанського містка наказував мені починати рятувальні роботи. Я спускав на воду довгу жердину. Але «потопаючі» замість подяки кричали, щоб ми припинили хуліганити і шпурляти у них брудні палиці.

Лише одного разу нам випало рятувати по-справжньому. Та й то члена свого власного екіпажу рядового матроса Веника.

Веник надумав, ходячи по плоту, читати журнал. Він зробив кроків із п'ять по палубі і… ступив просто в річку. Ми навіть злякатися не встигли, як побачили у річці одразу три плаваючі предмети: голову Веника, білу розпластану, як млинець, панаму і журнал… Ото побачила б Ангеліна Семенівна!..

Я чув і навіть читав десь, що, коли людину, яка не вміє плавати, завести на найглибше місце й зіштовхнути у воду, вона, рятуючи своє життя, обов'язково попливе. Ми були на середині річки, вода тут темна, майже чорна (це вказувало на велику глибину), але Веник чомусь не поплив. Він мовчки чіплявся за колоди. Наш «Хузав» нахилився, казанок, у якому головний кок Липучка варила картоплю, також скотився у воду й одразу пішов міряти глибину.

Сашко стрибнув зі свого капітанського містка.

— Казанок потонув, — навіщось сказав я. Певно, розгубившись.

— Шкода, що твій власний казанок на місці залишився! Не міг утримати Веника! Адже поруч стояв…

І, пригнувшись, склавши руки над головою, Сашко просто у майці і тапочках кинувся у воду. Він обхопив Веника і без найменшого напруження почав виштовхувати його з води на пліт. Веник взагалі був дуже легкий, а у воді, мабуть, і зовсім нічого не важив. І все-таки він не одразу видряпався на пліт.

— «Вокруг света»! «Вокруг света»! — благально зойкав Веник, не бажаючи врятовуватися, доки не врятують його журнал.

— Нічого, нехай поплаває навколо світу. Лізь на палубу! — скомандував Сашко, не випускаючи Веника, обережно обхопивши його руками, нібито якусь дорогоцінну статую чи вазу.

Я жердиною підігнав «Вокруг света» до плоту й витяг намоклі аркуші, що позлипалися в одну важку масу.

— Вельми вдячний тобі, Шурко, — промовив Веник і з допомогою Сашка, який підштовхував його ззаду, поліз на «палубу».

«Ти бач, „вельми вдячний“! — подумав я. — Навіть сидячи у воді, не може сказати просто „дякую“. Яка надввічливість!»

Я почав підганяти до плоту розпластаний на воді білий млинець, який ще недавно служив Веникові панамою.

— Та облиш її! Не треба… — Веник не договорив, зуби у нього раптом зацокотіли, а все тіло вкрилося гусячою шкірою. Тільки зараз він, певно, зрозумів, яка велика була небезпека, і запізніло злякався.

За Сашковим знаком ми усіма шістьма руками схопили «утопленика» й підняли його в повітря. Ми діяли за всіма правилами: розгойдували Веника, розтирали його… Він потихеньку відбрикувався, але і тоді не зрадив своїй ввічливості: заїкаючись і тремтячи, він пояснював, що ми «нерозумно витрачаємо сили».

— Ой, як це «нерозумно»? — вигукнула Липучка. — Ми ж з тебе воду викачуємо!

— Навіщо? У мене цілком нормальний стан, — інтелігентно заперечив Веник, злітаючи аж до «капітанського містка».

Ми, проте, не звертали на слова «утопленика» ніякої уваги.

— Усі божевільні кажуть, що вони нормальні, а хворі прикидаються здоровими, — сказав я і натиснув Веникові на живіт, щоб вичавити воду.

І ось тоді він від болю вперше втратив усю свою ввічливість і вигукнув:

— Сам ти божевільний!

Ми, вражені такою не властивою Веникові грубістю, одразу закінчили «рятувальні роботи», поклали «утопленика» на «палубу» і привітали його з порятунком. Але він кілька хвилин не ворушився. Здається, саме зараз, після наших «рятувальних робіт», йому потрібна була справжня медична допомога…

Того ж дня наш пліт перестав бути рятувальним судном.

— Він стане прикордонним сторожовим катером! Зрозуміло? — сказав Сашко. — Білогірка — прикордонна річка, а ми з вами почнемо виловлювати порушників.

Треба було придумати катеру якесь бойове і оригінальне ім'я.

— «Ластівка»! — запропонувала Липучка.

— Еге ж, ще горобцем назви! — усміхнувся Сашко. — Або канарейкою!

— «Вірний, недремний страж», — запропонував Веник. Та Сашкові й це не сподобалося.

— Ти б іще на дві сторінки назву вигадав! Треба, щоб коротко було, в одне слово. Ось, наприклад: «Непереможний»!

Це ім'я всі прийняли одноголосно.

Я захотів улаштувати друзям сюрприз. Пізно ввечері я тихенько пробрався до плоту й написав вуглиною на ящику з-під рафінаду, тобто на капітанському містку, назву нашого катера. «Ото витріщать завтра очі! Ото здивуються!» — подумав я. І пішов спати.

Першим здивувався Сашко.

— Цікаво, який це грамотій надряпав? «Нипереможний»! І треба ж отаке!

— Ну то й що? — не зрозумів я.

— Між «н» і «п» має стояти «е», а тут — «и». Уторопав?

Так, я одразу все второпав. І вголос припустив:

— Якась стороння людина написала.

Веник стенув своїми плечиками:

— Загадково! Ніхто із сторонніх, здається, не в курсі того, як називається наш катер.

— Підслухав — і дізнався. Подумаєш, «не в курсі»! Один ти в курсі, чи що, — насипався я на Веника.

А сам подумав: «Яке щастя, що Сашко не перевіряє мої диктанти й не знає мого почерку!» А ще я подумав, що треба вчитися тепер значно більше. З того дня ми почали писати диктанти не тільки ранками, а й вечорами — як кажуть, на сон грядущий. А ночами мені ще частіше почали снитися хороводи орфографічних помилок і двійки з єхидними закарлючками.

«Порушників