Василь Биков - Круглянський міст

— Та де! Хто його дресирував? Просто я дуже дбаю про нього: і годую сам, і на випас. У нічліги тим літом водив. Тоді його в мене німці забрали. Вранці веду його з Круглянського лісу — їдуть троє. Верхи. Ну і забрали. Гадав — усьо: пропав мій Рослик. Аж прибігає вночі. Чую — хрумкає хтось. Вискочив — ходить по двору, траву скубе. І повід порваний.

— Да, замєчатєльний кінь, — погодився Бритвін.

— Ага. Тільки пострілів боїться. Летить тоді, мов шалений.

— Ну, годі клопотати — іди сідай, погріємось. — Бритвін зняв з палок, либонь, просохлу вже шинельку і розістлав її на землі.

— Сідай ось поряд.

Видно, вже освоївшись з партизанами і звикнувши до уваги старшого, Митя задоволено опустився на край шинелі, тягнучи до вогню зашкарублі руки. Багаття добре горіло, пирскаючи іск рами, навколо стало гаряче, мокрі рукави хлопцевої свитки хутко запарували. Натомлений і понурий Стьопка самотньо сидів збоку, в’яло слухаючи жваво-стишену гомінку хлопчака. Обличчя його було маленьке, ніби стяте, як дитячий кулачок, з якого бульбочкою стирчав кирпатий ніс. На довгій, худій шиї з-під свитки виглядав засмальцьований полотняний комір спідньої сорочки.

— Чуєш, а ти давно молоко возиш? — зацікавлено питав Бритвін.

— Та з весни. Як лід зійшов. Спершу Кузьмів зять возив, але його в поліцію забрали.

— За що забрали?

— А хтозна? За щось забрали.

— А ті, що на мосту, тебе знають?

— Поліцаї? Знають, авжеж. Усе чіпляються: «Водкі прівєзі». Асобєнно той Ровба, що забили.

— Горілки, значить? — роздумливо перепитав Бритвін. — Ну, на горілку вони ласі. А молоко не чіпають?

— Молоко? Нє-а, — сказав Митя і соромливо заусміхався своїм маленьким обличчям. — Я в те молоко куряче… сиплю.

— Та ну? Задля жирності, либонь? Молодець!

Схопившись від якоїсь думки, Бритвін сів, сунув на потилицю пілотку. І раптом сказав:

— Слухай, Митю! Хочеш міст висадити в повітря?

Стьопка від здивування аж роззявив рот, але зразу ж подумав: а правда, — хлопець міг би допомогти. Митя, з лиця ніяк не вражений питанням, відповів просто:

— Хочу. Аби було чим.

— Ну, це не твій клопіт. Це ми покумекаємо. Якщо вдасться — тобі найперш автомат. Той он, з яким Борода поїхав. Далі — правітєльственная нагорода. Ну, і в загін, звісно, враз. Я сам порекомендую.

Уважно вислухавши Бритвіна, Митя зітхнув.

— Мені головне — щоб у партизани. Бо мені вже дома ніяк…

— Це чому?

— Батько в мене… Ну, і хлопці в селі чіпляються. Мені вже ніяк стало.

— Так, зрозуміло. Щодо загону — ручуся. Тепер слухай мій план. Просто і ясно, — сказав Бритвін, але змовк і роздумливо подивився в огонь. — Хоча, ладно. Хай Данило приїде.

«Ну, що ж, хай приїде. Коли тільки він приїде?» — розчаровано подумав Стьопка, який уже зібрався було почути план Бритвіна. Але той усе таївся. Розмова їх на тому перервалася. Стало тихо. Від нерухомості Стьопку почала долати дрімота; вогнище пригрівало лице і груди, а спина стигла. Либонь, натерті мокрим коміром, розболілися чиряки на шиї. Стьопка подумав, що треба перев’язати шию, та не було чим. Чоботи й коліна його були в грязюці, руки теж. Щоб прогнати дрімоту, хлопець устав.

— Ти куди? — зирнув крізь дим Бритвін.

— Руки помити.

Внизу, в непроглядній пітьмі чагарників, булькотів струмок. Шукаючи придатної для спуску містини, Стьопка пішов краєм прогалини, поки не наткнувся на свіжу, сиротливо стихлу під вільшняком могилку, і аж тріпонувся в подиві. Він усе не міг зрозуміти чогось і ніяк не міг сприйняти цю недоречну смерть. Нинішнє йому здавалося лихим сном. Хотілося сподіватися, що мине ніч і все стане, як досі: він побачить живого, рухлявого Маслакова, котрий з доброю усмішливістю знову покличе його на завдання.

Хапаючися за гілля, Стьопка збіг до струмка. Тут було сиро й холодно. Неширокий струмінь води старанно мив слизькі камінюки. Хлопець намацав ногою один і схилився.

Ні, Бритвін не такий. Він жорсткий, недобрий, але справу свою, здається, знає. Цей не промахнеться, думав Степан, опускаючи в студену воду руки. Йому тепер надто хотілося успіху; після пережитого він ладен був на нові муки й ризики, аби лише розквитатися за їх невдачу.

Данило приїхав ранком, коли прояснилося небо над ровом і в гіллі навколо різноголосо лунав світанковий пташиний галас: цвіркотіння, цокання, посвист. Окрай прогалини в сірій купі вугілля ледь жеврів вогник, стало холоднувато; вони всі трохи подрімали. Одначе кінське форкання зверху рову вмить прогнало дрімоту. Вгорі зашелестіли чагарі, почулося знайоме глухе: «Стій ти, холеро!» Здираючи ногами землю, з сірого присмерку на галявину зсунувся рудий запарений Рослик.

Митя перший підскочив до коня, став лащити його, гладячи по шиї. Рослик задоволено стриг вухами і косив блискуче око на Стьопку. Стьопка, однак, глядів нагору, як і Бритвін: там, невиразний ще в ранковому півмороку, тяжко ворушився Данило. Спершу вони не зрозуміли, чому він затримався, потім побачили в нього, зігнутого, якусь ношу в руках. Спустившись униз, Данило важко поставив додолу майже під зав’язку напханий чимсь мішок.

— Ось! Ледве довіз, холера. Мокрий чи що?

— Як мокрий?

Бритвін був уже побіч, обидва вони схилилися над мішком. Данило опустився на коліна і нігтями почав колупати тонку вірьовочку зав’язки. Стьопка, та й Митя, від якого не відступався Рослик, стояли навпроти.

Тим часом уже без вогню повиднішало на всій прогалині — сірій, як і все в цей світанковий час, із розпливчастими постатями людей, коня; морок поволі