Нагин Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

ж з народу, — казала вона мені, — і поліція зважить на це, я знаю, в мене тут досвід будь-будь. Влітку — повний аншлаг, та й потім не прогоримо — лівійці дадуть нам прибуток, у них стільки грошей від нафти, що вже й кури не клюють.

— Гаразд, підготуй мені зустріч з господарем.

— Ось трохи звільнюся і почну підбирати дівчат.

— Згода.

Вона поцілувала мене і спитала:

— Слухай, чому б тобі не жити зі мною?

— В цьому щось є, але ж ти ще мене до ладу не знаєш, а без цього не буває плідного співжиття. І взагалі — я не розумію оцього, що зветься коханням.

***

Годині о десятій ранку я повернувся до пансіонату. Внизу, біля ліфта, стояв Сархан. Ми вдали, ніби не побачили один одного. Напевно, прийшов у гості до сім’ї нареченої. Раптом він обернувся до мене:

— Це через тебе я зіткнувся з Махмудом.

Я змовчав.

— Він сам сказав.

Я — ані пари з уст. Сархан заревнував.

— Одне слово, ти зробив негідно, чоловіки так не роблять.

Я нарешті не витримав:

— Замовкни, сучий сину!

Ми зчепились, але підскочив сторож із дружками й нас розтягли по кутках. Бійка згасла, але ми й далі перекидались прокльонами.

— Я тебе навчу ума-розуму!..

— Стривай лишень! — горлав він щосили.

— Ходи сюди, я випущу з тебе твій мерзенний дух… — не здавався я.

***

У вітальні, біля приймача, сиділи господиня й Талаба Марзук.

— Іди до нас, — радо посміхнулася пані,— ми говоримо про новорічний вечір. Талаба-бек запропонував податися до казино «Монсеньйор», тоді як Амір-бек хоче залишитися тут.

— А де Амір-бек?

— Сидить у кімнаті, тут йому прохолодно.

— Ну й грець із ним, а ми підемо до «Монсеньйора». Гульнемо до самісінького ранку!

Трохи згодом я оголосив:

— Нарешті моя справа зрушилася!

Вислухавши мене уважно, пані розчаровано промимрила:

— Не квапся… подумай краще…

— Годі думати.

— Наш «Мірамар» кращий, — мовила вона й, повагавшись, докинула: — Я справді хочу ввійти до тебе в пай.

Я розмовляв з нею про «Мірамар», про «Жанфуаз», а сам розмірковував, як краще і веселіше провести новорічну ніч.

***

Того ж вечора познайомився з власником «Жанфуаза». Ми зустрілись у його кабінеті і досить швидко про все домовилися. Вирядивши останніх гуляк, він запросив мене до себе додому. Там я здибав Сафію. Розмова знову зайшла про Новий рік, і ми домовилися з нею зустріти його разом в «Жанфуазі». Я привітав себе, що відпала необхідність відзначати Новий рік у гурті стариганів.

Коли зранку ввійшов до вітальні, застав там господиню і Талаба-бека. З їхнього похмурого вигляду я зрозумів, що трапилося лихе.

— Чув новину? — відразу спитав мене Талаба Марзук. — По дорозі до «Пальми» знайшли тіло Сархана аль-Бухейрі.

Якусь мить я ошелешено мовчав. Потім мене охопила тривога, що було цілком природно.

— Мертвий? — перепитав я.

— Убитий.

— Але ж…

— Ось глянь газету, — озвалася господиня, — жах! Нас чекають неприємності — серце мене не обманює.

Я згадав про нашу останню сутичку біля ліфта і подумав, що неприємності, про які просторікувала стара пані, — не минуть мене.

— Знайшли вбивцю? — спитав я навмання, відчуваючи, що бовкнув дурницю.

— Однак це… — почала була господиня.

— Чи були у нього вороги, ось головне… — перебив її Талаба Марзук.

— Що там думати, — озвався я, — тут у нього не було друзів.

— Невже він ворогував з кимось?

— Рано чи пізно все з’ясується… А де Зухра?

— В кімнаті, геть змарніла, — відповіла господиня.

Йдучи сюди, я збирався повідомити пані, що намірився їх покинути, однак зараз це було б нерозумно.

Коли підвівся, щоб вийти з вітальні, мене зупинив Талаба Марзук:

— Можливо, нас викличуть до поліції.

— Нехай допитують.

Я вирішив трошки розім’ятися і рушив вулицями Александрії. Низько над землею купчилися хмари, легкий вітерець сипав піском.

Це була остання днина старого року. Мені ще більш закортіло поринути з головою в новорічну гулянку. Кому написано на роду — нехай помирає, а живим треба жити.

Я ввімкнув запалення і підморгнув своєму відображенню в шибі.

Не дорікай мені, Фрікіко…

МАНСУР БАХІ

Прощаючись із братом, я повідомив, що мене засудили до тюремного ув’язнення в Александрії.

Приїхавши до міста, я відразу подався до пансіонату «Мірамар». Двері відчинила стара жінка, однак іще струнка і доладна. Я спитав її:

— Пані Маріанна є?

— Атож. А, Мансур Бахі?.. Заходь, будь ласка, — привітно всміхнулася вона. — Твій брат мені дзвонив. Розташовуйся по-домашньому.

Вона зачекала біля дверей, поки швейцар приніс мої валізи, відтак запросила до вітальні. Сама сіла на дивані під статуєю Святої Діви.

— Твій брат жив у мене, аж поки одружився. Це ж треба, ледь не все життя пробув в Александрії, а потім перебрався до Каїра…

Ми посміхнулися один одному, і господиня уважно оглянула мене:

— Ви жили разом?

— Звичайно.

— Ти хто, студент… службовець?

— Диктор радіостанції в Александрії.

— Але ж ти каїрець?

— Авжеж.

— Почувайся по-домашньому і мовчи про гроші.

Я мотнув, сміючись, головою.

— Дякую. Платитиму за кімнату, як усі.

— Скільки ти