Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

— Ой-йо, — сам до себе мугикнув Василь, кинув самокрутку під ноги і затоптав її.

Василеві, себто Василеві Михайловичу, було під сімдесят. Попри роки, тіло його не здавалося виснаженим. Як і колись у юності, він виглядав кремезним, хіба що сиві борода та волосся і дрібне павутиння зморшок свідчили, що він таки довгенько пожив на світі.

— Тебе, Василю, мабуть, радіація законсервувала: більше п’ятдесяти і не даси, — сміялися знайомі баби, з якими він щороку зустрічався тут, у зоні відчуження, на річницю аварії.

— Заздрите? То повертайтеся, я вам тієї радіації відсиплю, будете знов молодими, як дівки. А то повтікали в свою Бородянку, — постійно відповідав Василь.

Повертатися ніхто не хотів. Коли після вибуху станції село евакуювали, Василь теж поїхав з усіма. Навіть одержав хату в селі, яке на честь старого назвали Новий Корогод. Розумів, що минулого не повернути. Навіть сім’ю спробував створити, бо роки йшли і не хотілося на старість одному бурлакувати. «Гарна така була Тетяна, — в уяві раптом сплила жінчина постать. — Та й пасинок уже татком почав називати». Однак із родиною не склалося. Василя тягнуло назад, у батьківську хату. Одного дня, нікому нічого не сказав і повернувся додому. Спершу зайшов на кладовище до батьків — повидирав бур’ян, підправив огорожу могил, випив за упокій, посидів, роз­повів про своє життя-буття, про аварію на станції.

Коли на початку сімдесятих почали зводити станцію, а разом із нею і Прип’ять, Василеві батьки дуже раділи.

— Ото, Василю, поїдеш у місто. Прип’ять — це тобі не Чорнобиль, там усі розумні люди — атомники, чи як їх там, — повчала сина мати. — Влаштуєшся там, а що? Робо­та в місті завжди є. Квартиру отримаєш, одружишся. А то ми зі старим вже не дочекаємося, коли малих поняньчимо. Дуже вже ти розмірковуєш — і та не така, і ця погана.

Василь лише посміхався. Щоправда, десь із півроку таки працював на будівництві станції — заливав бетон у фундаменти. А потім захворіла мати. Василь повернувся до села і зрозумів, що це — кінець.

— А що я можу, — бідкався фельдшер, — стара людина, воно і є стара людина, легені слабкі. А їй же не доведеш, що берегтися треба, — зранку до ночі на городі топчеться...

Через півроку мати померла. Батько якось враз постарів, його скрутило. Так, з ключкою, прошкандибав він по життю ще три роки і пішов за дружиною.

— Васю, синку. Ти ж дивись, хазяйство не занапасти, — були останні слова батька перед смертю.

Занапастити все, а не лише господарство, допомогла станція. Коли всіх вивозили, худобу взяти не дозволили, тож Василь повипускав усе, що було в хліву. Порізати домашню живність і кинути згнивати просто неба Василь не зміг.

Уже потім, коли повернувся, Василь потроху привів садибу до ладу: розчистив город, завів козу і навіть полагодив велосипеда, щоб їздити до Чорнобиля продавати рибу та дичину і купувати хліб.

Попервах жити одному у Корогоді було важко. Навіть не фізично важко, бо до роботи Василь був звичний, було самотньо, а іноді навіть страшно. Поночі у селі чулося виття вовків. А інколи з’являлася небезпека й гірша від них. Мародери, які блукали у пошуках чогось цінного, часто розкладали і не гасили багаття в хатах. Або просто кидали бички в траву. Одного разу пожежа розходилася не на жарт — вигоріла десь третина села. Добре, що на іншому боці. Наступного дня після пожежі у селі з’явилася міліція. Василя забрали до Чорнобиля, довго допитували, а потім вивезли в Дитятки на кордон зони, мовляв, шуруй звідси. Та він знову повернувся додому.

Минав час, самоселів у зоні щороку більшало, і поступово міліція припинила до них доскіпуватись.

— Такі, як ви, діду, поводитеся дико, — говорив Василю дільничний, що відповідав аж за п’ять сіл одразу. — То селіться ж в одному селі всі, так ні — поховалися по кутках, наче звірі, і живуть одинаками.

— Та куди ж я зі своєї хати, — відбивався Василь. — А за могилами хто слідкувати буде?

— Та що, могили вкрадуть? Чи ти там щодня у почесному караулі стоятимеш?

— Дурний ти, Стьопо, хоча й при погонах. От, ти де народився?

— Ну, нехай у Лубнах.

— І що, додому не тягне?

— Та, — дільничний запалював сам і ділився цигаркою з дідом, — якщо чесно, то ні. У мене тут трикімнатна квартира у Чорнобилі, посада. Оно «Уазик» дали робочий. Галька в кафе «Привітне», знову ж таки. Тут моє місце.

— От бачиш, ти ж не хочеш кидати те, що тобі дороге, і їхати у Лубни, хоча й там дільничні потрібні. І я не хочу.

— Щось ви мене геть, діду, заплутали. Ладно, поїду інших провідаю, бувайте. Карабін в нормі?

— Та що з ним буде? Набоїв, щоправда, небагато.

— Я подивлюся, може, чим і допоможу, як буду знову їхати.

Карабін з’явився у Василя випадково. Він знайшов його в підвалі розваленої хати на хуторі. Скільки зброя пролежала у схованці і хто її туди поклав, Василь так і не дізнався. Припускав, що карабін сховали налякані патрулем мародери. Утім, з рушницею жилося якось спокійніше. І хоча реєстрації на зброю у Василя не було, дільничний про неї не питав. І дурню зрозуміло, що жити в селі одному, без захисту, неможливо.

Проте нещодавно розмірене Василеве буття змінилося — у його житті з’явилася дивна жінка на ім’я Марічка. Навіть не дивна, а дивовижна. Вона змогла зробити те, чого ніхто не зміг зробити із Василем за все його життя, — вона відкрила йому очі на навколишній світ.