Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

відрубав Конрад, відбиваючи старим дурепам бажання рятувати людські душі. І допоки фурії оговталися, чкурнув геть…

Уже на кораблі Конрад зміг спокійно зітхнути.

Відомості абата Алоїзіо виявилися достовірними: супутниками тамплієра були схизматики-русичі, які у пошуках пригод вирушили воювати у Святу Землю. їх було десь із дві сотні, і пливли вони на кількох кораблях візантійського купецького каравану.

Це була якась іронія долі! Адже саме когось із їхніх бойових побратимів порішив Гуннар ще в перший день прибуття до Константинополя. Конрад не став про це говорити абатові Алоїзіо, бо той обов'язково посадовив би його на інший корабель. А Конраду так хотілося погратися з ними у кота й мишку, розбурхати свою кров, перевірити міць своєї витримки. Цікаво, а впізнає його хтось? Напевно, ні. Бій був короткий, сам Конрад був у лицарському вбранні…

Брата Конрада, ніде правди діти, цікавили ці люди, що самою долею призначені йому у вороги. Він розумівся на слов'янській мові, бо змалечку ходив із батьком примучувати навіжені племена полабських слов'ян. Один із конюхів графа Гуннара-старшого був полонений з племені лютичів (слуг лютого Бога, як звали їхні єпископи), і маленький Конрад напрочуд швидко й легко схоплював слов'янські слова. Як це зараз стало у пригоді!

Підставляючи своє обличчя свіжому морському вітрові, перебираючи у руках пацьорки, брат уважно слухав їхні розмови.

Дивні люди! Ще з дитинства Конрад знав: «Дойчланд юбер аллес!» [37] І плювати він хотів на щось інше. А ці язичники сперечаються, яке князівство краще, чий князь ліпший. У душі брат Конрад реготав, бо, як зіткнешся в бою з цими недолюдьми, не буде часу роздумувати, кого вбивати: гордовитого галичанина, впертюха-киянина або авантюрника чернігівця. Він убиватиме всіх!

Конрада тішило те, що русішен швайне не могли дійти згоди у жодному питанні. Якщо хтось хвалив їхнього Вольдемара Святого, то зараз же інші починали лаяти його на всі заставки, славлячи його батька Свентослава Войовника; коли хтось вихваляв київбурзьких дівчат, то негайно інші починали казати, що у Галичштадті вони ще краще. Як кажуть, девіде ет імперіє — «Розділяй і владарюй». Очевидячки, особливих клопотів із русичами не буде. І хоча вони звали себе «слав'яни», тобто «славні», Конрад називав їх про себе «слевс» — раби.

Особливу насолоду Конрад дістав від розмов русичів про невдалий похід Інгвара Хорислафича, який переломив списа край поля половецького. Зрештою, русішен — гребля, яка не дає східній повені розлитися по Європі. Допоки одні варвари чубляться з іншими, все добре. Однак дитині зрозуміло — похід на кочівників лише привід, щоб пробитися до Тавриди, котру князь Інгвар вважає своєю дідизною. Ха, дідизною! Та в Таврійських горах ще досі живуть готи, нащадки тих, хто зруйнував Рим і першими серед неромеїв прийняв Хрест. Таврида — колиска германської нації, одразу ж після визволення Гробу Господнього слід повернути її справжнім господарям!

Графа Гуннара вивела з роздумів поява руського зверхника. Це вже був похилого віку чоловік, але міцний мов дуб. Слухаючи запальні розмови молоді, він ховав у сиві вуса посмішку, а лівою рукою закручував за вухом пасмо посрібленого волосся. Коли ж молодь звернулась до Мирослава з проханням висловити свою думку, той сказав:

— Поважаю я всіх князів старих, бо справжні то були вої. Русь же має бути єдиною від Сяну до Дону, від Верхньої до Нижньої Булгарії… А щодо дівчат… Вони в нас усюди гарні!

Всі засміялись: а й правда, чого ми кидаємося один на одного, неначе сказились, — з будь-якого приводу?

— Боярине Ступа, а чи не могли б ви розповісти нам щось цікавеньке? — попросив Данько.

— Цікавеньке? Чом ні? — всівся Мирослав на порожню діжку. — Слухайте…

…Де я тільки не побував, які народи не бачив… Ходив і на мазурів, і на угрів, і на половців… А й досі нудить, як згадаю свою службу у князя Юрія Суздальського, прозваного Довгоруким. І справді, руки у нього були довгі та загребущі. Зовсім не вдався князь Юрій у батька свого, Володимира Мономаха: у мирі жить не хотів, клятв не дотримував, весь час на чуже задивлявся.

Володів тоді Довгорукий Києвом. Я, боярський син, пішов до нього на службу. Служив не вдома, а у далеких північних лісах. Бояр суздальських та володимирських посилав цей паскуда до нас, у Київ, — цим хотів він убезпечити себе від ворожості боярської, бо боярин, відірваний від своєї вотчини, вже не боярин, а звичайнісінький служка.

Посадовили мене старшим над княжими мечниками у селі Москва, що по-місцевому означає «болото». Болото є болото. Кажуть, цю місцину відвоював князь Володимир Красне Сонечко. Ходив він на волзьких булгар, переміг, проте не завоював, міцно булгари трималися. Боярин Добриня, вуйко князя, глянув на булгар та мовив: «Ні, не завоюємо їх, бо всі ходять у чоботах. Підемо краще пошукаємо тих, хто в личаках ходить».[38] Ось так, випадково, натрапили на місцину і прилучили до Русі.

Князь Юрій часто-густо бував у Москві, бо не любив він міст великих, неохоче їздив у Київ або Ростов. Мов боявся чогось…

У тій Москві руських — лише дружина, а то все угри, мордва, мурома та інша нерусь. По-нашому ледь белькотять, та так смішно. Не кожен міг лоба перехрестити, але хитрувати всі були мастаки. За чуби наші вони звали нас «хахли» та «мазніци», бо купці наші чоботи дьогтем мазали. А ми їх — «хайли», себто бидло. Ще їх кликали кислопузими, бо вони все квас, сирівець та брагу п’ють. Жита там сіють мало, а лише ріпу, а потім цілу зиму її їдять. Поля недоглянуті, заростають бур’яном. Порядки дикі, багато хто поклонявся різній нечисті. Бувало, і людей у жертву приносили…

Розбійників, ушкуйників різних — хоч греблю гати! Свого часу ми всіх розбишак половили і на осиках порозвішували.