Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

встиг навіть кинутись йому на допомогу. Велетень потяг брата в табір, а я поповз за ними. Я бачив, як брата потягли до великого намету. Мене охопив розпач. Тільки одна думка гризла мене: допомогти братові! Але як? Велетень стояв біля входу до намету, спираючись на спис. І тут я наче з'їхав з глузду. Підійшов просто до нього й спитав про брата. Не мовивши й слона, велетень схопив мене і теж потяг до намету. Там горіло вогнище. Я побачив брата і якусь жінку, мабуть, дружину велетня. Воїн наказав їй засмажити для нас м'ясо. Протягом семи днів ми майже нічого не їли й накинулись на те м'ясо, мов зголоднілі вовки. Воїн приязно дивився на мене. Потім зайшли двоє ваших і повели мене з братом до іншого намету. Там уже радилися інші воїни. Вони були дуже обурені нашою появою. До мене підійшов юнак, який знав мову асінібойнів. Він сказав: останнім часом у них украли багато коней, і нас чекає смерть: вже все плем'я сповістили, що тут спіймано двох злодіїв. Незабаром усі вийшли з намету, забравши з собою й мого брата. Залишився тільки я. Надворі зібрався весь ваш табір. Люди кипіли гнівом. Я відчув: пробила наша остання година. Біля вогнища лежала рушниця, яку, мабуть, забув хтось із воїнів. Я підскочив до неї. Вона була не заряджена. Трохи далі я знайшов ріг з порохом і мішечок з кулями. Отож я вирішив дорого продати своє життя, і гарячково став заряджати рушницю. Я вже хотів вискочити надвір. Раптом мене, наче кліщами, схопили дві пари рук і обеззброїли. Розлютована юрба хотіла вбити мене на місці. Двоє воїнів, які весь час тримали мене за руки, насилу відборонили мене і несподівано потягли бігцем кудись за табір. Там уже чекав на нас той велетень. Біля нього стояв зв'язаний брат. Велетень, мабуть, був великим вождем чорноногих. Він щось казав мені, але я не розумів. Та от він ножем перерізав пута, якими був зв'язаний брат, і наказав нам сісти на двох коней, які стояли поблизу, і тікати щодуху. Ми були вільні. Я ще чув, як вождь-велетень могутнім голосом зупиняв своїх людей, які хотіли нас наздогнати. Було темно, ніч ще не скінчилася. Ми не вірили власному щастю й щодуху мчали назустріч волі.

Згодом надзвичайні події цієї ночі стали здаватися мені якоюсь маячнею, витвором хворої уяви. Але це була не маячня. Найкраще про це свідчили двоє баских коней, яких нам подарував вождь чорноногих. Для мене завжди залишалося загадкою, чому нам тоді подарували життя. От і вся моя розповідь!

Великий Казан обвів приязним поглядом старших воїнів чорноногих і додав:

— Я старий. Якщо цей вождь ще живий, прошу, перекажіть йому мої слова. Додайте ще одне: ми були ворогами, але в кожному Танку Сонця я просив невидимі сили, щоб вони були прихильні до нього. Це все, чорноногі, що я хотів вам сказати. Гаук!

Коли Великий Казан сів, підвівся один з наших вождів, Ніокскатос, і сказав:

— Події, про які ти казав, не чужі мені. Вождь, який подарував тобі життя — мій батько. Ми були тоді малі, але я не раз чув від батька про цю подію і добре пригадую ту ніч.

Можу пояснити сьогодні, чому тобі подарували життя: через твою відвагу й мужність! Ти не покинув брата в хвилину небезпеки, і потім збирався битись, хоч тобі загрожувала смерть. Батько хотів випробувати твою мужність: це він лишив рушницю у наметі. Є у чорноногих святий закон: кожен повинен за всяку ціну рятувати свого друга в небезпеці. Ти це вчинив, хоробрий воїне і верховний вождю всіх асінібойнів, через те мій батько подарував тобі життя.

Ніокскатос пошепки поговорив з іншими вождями чорноногих і почав знову:

— Якби мій батько був живий, я знаю, він дав би тобі своє ім'я: це найбільша честь у нашому племені. Ти маєш сина. Дозволь, щоб його звали Ніокскатос.

— Гаук, гаук, гаук! — радісно ствердили всі асінібойни. Урочистий настрій охопив наш табір. Такий обмін іменами, надання імені великого вождя людині з іншого племені, були справді доказом щирої дружби. Воїни були зворушені.

На схилі історії індійців у преріях почали відбуватися важливі, повні глибокого значення події.

ПОЛЮВАННЯ НА БІЗОНІВ

У цьому таборі ми пробули, на жаль, лише два дні, барвисті дні, повні розваг, яскравих вражень і приємних пригод. Потім ми попрощалися з асінібойнами і гро-вантрами, запевняючи одне одного, що збережемо нашу дружбу.

Ми помандрували на північ, шукаючи бізонів. Трохи згодом розлучилися з Ніокскатосом та його групою і пішли своєю дорогою.

На третю чи четверту ніч після цього розстання в нашому таборі сталася страхітна по дія. Ніколи в житті не забуду тієї ночі.

Нас збудили незвичайні звуки. Ми схопилися і стали пильно прислухатися. Ах, як добре знали ми похмурі звуки, що долинали до нас з табору. Це була пісня смерті. Хтось, умираючи, співав її сам собі, за нашим звичаєм. Але хто ж це вмирав?

— Здається, в таборі ніхто не хворів? — питався батько в матері.

— Хто ж то може бути? Хто? — тривожно питали ми один одного.

— Чи це не голос Білого Вовка? — мовила мати невпевнено.

Батько прислухався і раптом гукнув:

— Так і є! Це наш чаклун.

Він підвівся і, накинувши на себе ковдру, вибіг з намету.

В таборі діялося щось незвичайне. До нас долинав уривчастий шепіт і приглушений тупіт