Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

йому пощастило обвести круг пальця цілий загін наших воїнів. Тепер сам герой мав розповісти про цю подію.

Вождь підвівся і встромив у землю свій спис. На ньому висіли скальпи, протягом багатьох років зрізувані з голів убитих ворогів. Напевно, там був не один скальп воїнів з нашого племені! Правою рукою тримаючи ціпка, вождь звернувся до чорноногих, у той час як один з асінібойнів перекладав його слова нашою мовою.

— Я розповім, як раз обдурив вас у полі своєю швидкістю, хочете, чорноногі?

— Хочемо, хочемо! — хором відгукнулися наші.

— Тоді, давно, я був ще молодий вождь, мені було лише двадцять дві зими. Я повів кількох своїх товаришів проти вас, чорноногих. Ми хотіли помститися за ваш напад на наш табір. Перейшовши річку Молочну в Монтані, ми побачили в прерії якийсь рух — це були, може, бізони, може, антилопи, а може й оманлива гра випарів у ранковому повітрі. Я наказав товаришам зупинитися, а сам підкрався ближче. Виглянув з-за пагорка й зараз же сховався, подавши знак своїм. Це були вороги. Вони танцювали над кількома вбитими бізонами. Товариші мої — чи погано мене зрозуміли, чи просто не схотіли слухати — але поводилися легковажно, мов діти, і навіть голосно розмовляли.

Тільки один з них був розважливим юнаком. Він говорив, що я, їхній вождь, мабуть, не почну бою, бо нас дуже мало. «Ат, дурниці! — вигукнув інший, відомий баламут. — Якщо так, ходім, зараз же вдаримо на ворога, поки Великий Казан не повернувся!»

Я вже був біля них, коли вони мене помітили. Тут я наказав їм мовчати: «Адже нас тільки вісім, а ворогів близько сотні. Бій — це певна смерть. Я не хочу брати ваше життя на свою відповідальність».

На це балакун визвірився: «Навіщо ж ти нас сюди привів? Хіба ж не на те, щоб битися? А тепер злякався, га?»

Я закипів од люті: «Ні, не злякався! Коли так — ходім на ворога. Приготуйтесь на всяк випадок до бою. Але головне я беру на себе. Я сказав: гаук».

Баламут замовк. Тут я наказав товаришам чекати в схованці, поки я не подам знак. У мене був зухвалий план. Я вирішив використати швидкість своїх ніг для підступу. Ви пригадуєте, друзі?

Великий Казан звернувся до двох своїх воїнів, а ті підтвердили:

— Пригадуємо, гаук!

— Я скинув з себе одіж і побіг, пригинаючись, — оповідав далі вождь. — Біг з кілометр улоговинами, хотів заскочити ворога з тилу. А тим часом, пригадуєте, що сталося? Ви помітили наших і почали готуватися до бою. Пам'ятаєте, чорноногі?

— Пам'ятаємо, гаук, гаук! — відповіло кілька наших воїнів.

— Ви скочили на коні й помчали до нашої групи. Як я вже казав, зі мною були самі недосвідчені молокососи. Вони навіть не помітили, що ви оточуєте їх. А перевага була на вашому боці. Я побачив, що зараз ви знищите впень моїх товаришів, вискочив на вершину пагорка і гукнув до вас, скільки було сили в грудях. Ви зупинилися, мов остовпілі: виходить, в тилу у вас був ворог! Тоді я зник з ваших очей, помчав на інший пагорок, трохи змінив спій вигляд і показався знову. Я бачив, що ваша тривога зростає. Ви весь час стояли на місці й не знали, що робити, куди вдарити спершу. Я ще раз зник, дав роботу ногам, — і за мить з'явився на третьому пагорку. Скидалося на те, що на вас наступають значні сили: двоє проти одного. Отож ви не схотіли битися і поспіхом відступили. Так мої ноги здобули над вами перемогу. Ми, не полювавши, захопили м'ясо кількох бізонів та ще й врятували власні шкури. Я повернувся до товаришів. Вони поздоровляли мене з перемогою, дякували за порятунок. «Дякуйте не мені, дякуйте йому!» — пожартував я, показуючи на баламута. Товариші здивувались, а я додав: «Адже вас урятував його довгий язик. Якби не цей крикун, я залишився б тут і загинув би разом з вами!»

З того часу молодий воїн позбувся свого зухвальства. От і вся моя розповідь.

Я, Великий Казан, запевняю вас, чорноногі, що тепер ми — друзі. Наша дружба — мов світло сонця, мов вода в Міссурі — ніколи не вичерпається. Пам'ятайте: Великий Казан ще ніколи в житті не ламав свого слова. Гаук!

— Гаук, гаук, гаук! — гукали наші воїни і ми, діти, вторували їм.

Бубни, які тихим калатанням супроводили розповідь, почали раптом вибивати дикий такт танцю. Великий Казан з кількома товаришами почав рухами вдавати свою розповідь. Ми захоплено стежили за його танком. Скінчивши, він став перед вождем чорноногих, ще раз попросив перекладача і сказав:

— Я старію. Не знаю, чи зійдуться вдруге наші стежки. Незабаром ми повинні розійтися; але спершу я хочу вам розповісти, як один з ваших вождів урятував мені життя. Без його допомоги я б не був сьогодні тут, між вами. Не бачу його тут і тому прошу вас, чорноногі, коли повернетеся в свій край, перекажіть йому мої слова. Мені було тоді двадцять шість зим, і я був ще не дуже розважливий. Разом з моїм братом, якого звали Номпа Вінчеста — Два Мужі — і ще з кількома товаришами я рушив у похід проти вас, чорноногі. Ви мали тоді великі табуни коней, ми хотіли їх у вас забрати. Біля річки Молочної ми натрапили на один з ваших таборів. Настала ніч, і ми з братом рушили її розвідку, вистежити, де ваші коні. Раптом один кінь зірвався і побіг просто на нас. За хвилину слідом за конем з'явився воїн велетенського зросту. У темряві він не міг нас побачити. Коня він не спіймав, але несподівано наскочив на брата, який лежав біля мене неподалік за кілька кроків. Велетень мав неабияку силу і швидко обеззброїв брата; я не