Крістоф Рансмайр - Останній світ

з рук і гучно ляснула на підлогу. Він, крекнувши нахилився по неї, так ніби не чув ні Коттиного голосу, ні жінчиного шепотіння.

— Вовки, — кивнув головою Котта і звернувся до незнайомки: — А ти хто? — і, не дочекавшись відповіді, спитав у господаря: — Хто вона?

Стоячи навколішки, жінка приклала долоню до губів, немовби сама себе застерігала, і луска посипалася, ніби сніжинки, їй на груди. Вона втупилася в Котту й проказала:

— А ти хто? — Потім кивнула в бік Лікаона й тоном, яким щойно говорив Котта, запитала в линваря: — Хто вона?

Лікаон усміхнувся.

Спантеличений, присоромлений, відчуваючи себе жертвою якоїсь гри, що в неї вже сотні разів бавилися мешканці цього дому, Котта безпорадно повів розмову далі.

— Вона в тебе працює? — запитав він у Лікаона, який на нього навіть не глянув. — Як її звати? — А тоді сам відрекомендувався жінці в чорному так, наче вона була несповна розуму, — тицьнув пальцем собі в груди й сказав: — Котта.

— Котта, — повторила жінка, не зводячи з нього очей. — Вона в тебе працює? Як її звати?

— Ехо, — озвався нарешті линвар. — Її звуть Ехо. Вона в мене прибирає.

— Прибирає, — повторила Ехо й знову низько схилилася над підлогою. — В мене прибирає.

Ехо не знала, як вона опинилася в місті. Кілька років тому її ціле літо вважали далекою родичкою чи годованкою глухонімої ткалі Арахни, бо Ехо допомагала їй у господарстві й так терпляче зносила переміни в настрої хворої на подагру старої ткалі, що сусіди тільки дивувалися. З крамниці Феме спершу пішла чутка, нібито ота тиха служниця приїхала з Трої, — вона, мовляв, нешлюбна дочка одного з Арахниних братів, і та взяла її до себе хатньою робітницею. Але за літо в крамниці Феме виникла інша версія: начебто Ехо прибилася до міста з гуртом точильників із Колхіди; та ні, казав дехто, її привіз із собою кіномеханік Кипарис — ту легковажну дівку покинув якийсь власник картин.

— Троя? — питали в Ехо люди. — Ти з Трої?

— З Трої, — відгукувалась Ехо з тим незворушним спокоєм, з яким згодом казала і «з Колхіди», і «з Петари», і «з Тетеї»…

Зрештою в Томах дійшли висновку, що Арахна просто дала тій недоумкуватій притулок. Та потім, коли настала осінь, ткаля звинуватила служницю, що та в неї нібито щось украла, й вигнала її з дому, а одній сусідці натякнула, що насправді Ехо ніяка їй не родичка і не годованка, — то, мовляв, зовсім чужа дівка, приблуда.

Ехо зосталась у залізному місті й до кінця листопада ночувала просто неба, а потім, коли настала зима й почалися бурани, знайшла притулок у руїні під виступом скелі — у вцілілій темній кімнаті, стіни якої було складено наполовину з породи, — одне слово, радше печера, ніж людське житло. У тій вогкій, німій оселі, де Ехо відтоді й мешкала, вона іноді цілими днями лежала колодою, страждаючи від страшного головного болю, що трохи попускав тільки в прохолодних сутінках цієї руїни. Та ще більших страждань завдавала їй недуга, яку не гоїли ні сутінки, ні тиша: її мучила власна шкіра, на якій бракувало захисного верхнього шару, епідермісу, і яка через це була така вразлива, що один-однісінький сонячний промінь чи порив курного вітру залишав на ній сліди; навіть від м'якого світла й духмяного весняного повітря шкіра в цієї нещасної лущилася й осипалась пластівцями з тіла.

Аж перегодя Котта довідався, що страждань Ехо постійно завдавала тільки частина шкіри — вкрита лускою чимала овальна латка, яка поволі кочувала її струнким тілом, острівець щільних пластівців, що висипали на обличчі, шиї, плечах та руках, з часом пересувалися на груди й на живіт. І коли ця пляма нарешті сходила, зникала під одягом, тоді Ехо ставала на тиждень чи й цілий місяць спокусливо чарівною жінкою, шкіра в неї була бездоганно чиста. Та згодом луска знов поверталася на її вид, і тоді не тільки кожен доторк, але нерідко навіть пильний погляд викликав в Ехо нестерпний біль, від неї відвертались, її уникали навіть ті, хто любив.

А любив Ехо, — хоч, правда, й потай, — багато хто на узбережжі. І пастухи, й ливарі часом під покриттям темряви навідувались до печери, щоб в обіймах Ехо, далеко від своїх черствих, змучених дружин обернутися в немовлят, володарів чи звірів. Коханці знали, що завдяки непроникній мовчазності Ехо їм не загрожують ні докори, ні ганьба, і за це серед каміння та сміття в руїні залишали їй хто бурштин, хто шкуру, хто в'ялену рибину чи горня смальцю.

До линваря Ехо приходила вряди-годи й тільки для того, щоб підмести, помити підлогу та прибрати в майстерні те, що Лікаон уже називав мотлохом. Щоразу це було щось інше: то линвареві раптом ставало огидним усе, що росло в будинку, і Ехо мусила зішкрібати з каміння мох, виривати плющ та траву й навіть викидати на смітник чи й на вулицю жоржини та орхідеї. А то, бувало, господар не міг далі терпіти в домі іржу, і Ехо доводилося начищати наждаком усі ґратки, дверні завіси, інструменти та залізні оздоби й покривати безбарвним лаком їхню блискучу поверхню, що від вологого морського повітря невдовзі знову тьмяніла.

Зате пилюка дуже рідко завдавала Лікаонові клопоту. Наче прудкі звірята, на підлозі в линварні й усьому будинку перекочувалися волохаті клубочки пороху, втикані скіпками, скалками, волосинами та клоччям… Втілюючи безликий, кінечний стан світу, порох лежав також на шпульках, дірчастих плитах, гарделях, вірьовках, шпагаті й линвах, здіймався від найменшого протягу, часом зблискував, мов коштовність, у скісних сонячних променях, а тоді, меланхолійно кружляючи, знов осідав хмарками на Лікаонову самотність.

Ехо приходила до Лікаона, коли той по неї когось посилав. Нічого не питаючи, вона слухняно повторювала розпорядження, викидала надвір усе, що їй