Крістоф Рансмайр - Останній світ

замовк, а розповідав свої притчі далі. Бо хіба різник додумався б сам у цій глушині перебратися на бога сонця, а своїх волів зробити вогняними кіньми? Як отой допотопний носоріг в імператоровім саду, так і в Томах ще здавалося живим те, що в столиці й решті великих міст імперії вже відійшло в минуле застигло в пам'ятниках та музейних експонатах, обернулося на кам'яні барельєфи, кінні статуї і фризи у храмах, що позаростали мохом.

Облишивши римлянина, юрбище блазнів поволі, але невтомно, мов зграя лемінгів, посунуло далі до моря. Тільки поодинокі гульвіси ще видибали, хитаючись, із вуличок і плентали вслід за гуртом. Котта стомлено, навпомацки пробирався попід муром навколо линваревого саду. Зненацька один із тих останніх гульвіс заступив йому дорогу, та, побачивши, що його жертва — римлянин, поквапився звернути вбік. Але тепер Котта вже сам міцно схопив блазня; ця постать, яка, здавалось, ось-ось розпливеться в нього перед очима, яка спробувала будь-що вирватись і втекти, ця голова з величезним гачкуватим носом нагадувала зображення, що його один заможний і сміливий Назонів шанувальник замовив викарбувати й роздав найближчим друзям поета, коли того вигнали з Рима, — такий собі медальйон на згадку. Члени того таємничого гуртка, в якому й після вислання Назона і далі читали його заборонені твори, стенограми його промов і, мов святині, коштовні уривки з «Метаморфоз», записані під час його виступів, — отож ці останні невстрашимі шанувальники показували ті срібні медальйони господарям помешкань, де вони таємно сходилися, як знак невинної змови, що не завдавала шкоди імператорській владі, не допомагала вигнанцеві й підтримувала серед його друзів ілюзію того, ніби вони — прихильники вельми небезпечної, але важливої справи. Зображення на медальйоні передавало навдивовиж великий ніс нещасного поета з якоюсь майже глузливою точністю — ніс такої разючої форми, що завдяки йому поета ще раніше, в безхмарніші роки його життя почали називати — часом з любов'ю, а часом і з іронією — тим прізвиськом. «Назоном» його кликали друзі, «Назоном» його обзивали вороги. «Назонові» були адресовані й оті нашвидкоруч нашкрябані короткі цидулки, що їх залишали йому друзі в більярдному салоні на п'яцца дель Моро чи біля воріт його будинку, коли салон був порожній, а ворота зачинені. І оця голова, що тепер уперто відверталась од Котти, не бажаючи показувати свого обличчя, якраз і мала такий здоровенний ніс, який із жодним іншим не сплутаєш, — картонний ніс на гумовій зав'язці. І коли Котта грубо схопив за голову незнайомця, що відбивався руками й ногами, гумова зав'язка луснула, й римлянин несподівано побачив перед собою на смерть переляканого Батта, сина власниці бакалійної крамниці. Заверещавши, мов недорізане порося, недоумкуватий епілептик нарешті вирвався з Коттиних рук покинув свого картонного носа й зник у темряві.

V

Травень приніс синє небо й шторми. Теплий вітер, просякнутий запахом оцту й жовтецю, злизував на калюжах рештки криги, видував із вуличок пасма диму й гнав берегом рвані гірлянди, паперові квітки та масні клапті від кольорових ліхтариків. Після смиренних хресних ходів та виснажливої карнавальної ночі мешканці Томів повернулися кожне до своєї роботи — хто в гори, хто до копальні, хто на всіяне камінням поле, хто до кувадла чи в море.

Старі й недужі, які остерігалися холоду і яких досі тримала при житті сама надія на те, що сніг усе ж таки колись розтане, нарешті з полегкістю відітхнули. У цій безмежній полегкості, в умиротворенні й супокоії багатьох спостигла смерть. За перший тиждень після того, як вітер повернув з півдня, Діт-германець викопав три ями, за другий — чотири й вивершив могили своїми вишуканими кам'яними надгробками.

У бухті залізного міста аж до глибоких сутінків навіть крізь гуркіт прибою було чути голоси птахів, що поверталися з вирію, в будинках лунали заупокійні молитви, стукали молотки трунарів, а на різниці ревіла худоба. Всі ворота й вікна в Томах стояли навстіж. Цілими днями над плющем у садках тріпотіла виварена білизна, а на пласких узбережних скелях провітрювалися килими. Була весна.

Котта лежав у лихоманці серед яскравих гобеленів своєї мансарди. Температуру він схопив гарячої карнавальної ночі в Томах чи, може, отої холодної ночі в Трахілі й тепер у маренні боровся в картинами та образами, що сходили із зітканих Арахною килимів і накидались на нього. Ніхто його не доглядав. Щоразу, коли починало світати, жар спадав, і Котта засинав мало не до самого вечора. А коли очі його нарешті проясніли, він побачив у себе в ногах линваря з бляшаним кухлем води й скибкою пухкого білого хліба. Котта напився, поїв і завважив, що господар знов ходить босоніж; він подивився на його побиті ноги, давно не зрізувані нігті й засумнівався в тому, що зберегла власна пам'ять. Невже оці руки й ноги старого чоловіка тієї ночі були лапами? Вовчими лапами?

У ті дні, коли температура в пожильця ще не зовсім спала, линвар був, як завжди, небалакучий. Та коли сили остаточно повернулися до Котти і одного ранку — була саме п'ятниця — він зійшов крученими сходами вниз, то вперше побачив на господаревому обличчі усмішку. Лікаон сидів на дзиґлику й висмикував зі старої линви клоччя. Він був у майстерні не сам. Поряд на підлозі стояла навколішки вбрана в чорне жінка і змивала з дощок рідким милом та щіткою дивний візерунок, що нагадав Котті сліди від брудних чи закривавлених вовчих лап.

— Вовки, — мовив Котта. — Я бачив у горах вовків. Лікаон пом'яв у долоні линву, що вилискувала сріблом, але нічого не сказав.

Жінка в чорному покинула мити підлогу, випростала спину й глянула на Котту. Вона була ще молода. Котта мимоволі позадкував. Її правильної форми обличчя було суціль укрите шолудями — білими пластівцями відмерлої і полущеної шкіри, так наче жінка вмочила обличчя, а заразом і руки в крейду, і крейда аж тепер почала просихати, лущитись і відставати.

— Вовки? — прошепотіла вона. — У горах?

Линва вислизнула в Лікаона