Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Хачапурі називається. Чи хара-кі-рі? Харі-крішна?.. Юка-хара! Е ні, кара-юкі! Словом, очі підведені під китаянку, хвостики підв’язані бантиками під фарфорову ляльку, манжети в горошок, наче в жука сонечка, черевички — як ратички… Завадчучка переможно стріляла завуженими очицями по хлопцях, різноколірними нігтями вказувала-демонструвала елементи вбрання здивованим однокласницям, а губками-сердечком — чемно відгавкувалась від учительських доскіпувань. Ну як воно в неї виходить, га? Таки ж уміє потрапити в центр уваги!

А тут іще й замість математичної задачі суцільний лабіринт! Дмитро Іваненко щось укотре відписує Ірці, тож допомогти нікому. Як на те, вчителька Оксана Олегівна, нахваляючись, що математика — мати всіх наук і що вона дозволяє людині оперувати поняттями абстрактними замість понять реальних, яких може просто не виявитись напохваті, зазначила, що без математики, мовляв, і лабіринту не побудуєш.

На уроці ж зарубіжної вчителька якраз пригадала письменника Умберто Еко, який зробив лабіринт основою роману «Ім’я троянди»…

Знак, що пора діяти!

«Біла дівчинка»… Сніжана? Вже не дівчинка!.. Вірка, Надька й Любка? Біляві, але їх аж цілих три! Віта золотиста, Ірка вже другий тиждень як брюнетка…

Гаразд, біла дівчинка почекає: за Хазяйчиними словами, вона вступить у гру, коли справа розкрутиться. Займемось іншим.

«Спочатку шукай за подібністю»… «Потрапили в кріпацтво так само, як і козаки Симиренки»… «Нажили багатство на тому ж, що й предки Євгена Чикаленка»…

На великій перерві пішла до шкільної бібліотеки.

— Ой, навряд чи щось є… — похитала головою бібліотекарка. — Ці ж Симиренки й Чикаленки були заборонені…. Чула, дещо про них уже й видано, але до провінційних шкіл не дійшло… Брак фінансування, ви ж розумієте…

Бібліотекарчина промова аж надто скидалась на виправдальну промову музейниці щодо Мокренка! Так, наче на цих загадкових людях і досі лежить тавро злочинців…

Бібліотекарка довго порпалась у — хай не умберто-еківських, але теж плутаних — лабіринтах книжкових шаф. Повернулась із сіренькою книжечкою:

— Щось є, уяви собі! «Зелене сонце», Савчука Олекси… Знаєте, її до вас ніколи й не питав ніхто… Ще 1982 року, а як новісінька, геть не торкана!

— Дякую!

На наступних уроках нетерпляче ковтала книжку. Знайшла небагато. Козак Степан Симиренко «після двадцятилітнього перебування на Запорізькій Січі приїхав у Мліїв» і «оселився на хуторі, поблизу річки Вільшанки, оженився, збудував греблю й водяного млина, посадив вишняк». Про його ж сина Федора тільки й сказано, що «потрапив у кріпацьку неволю, але згодом викупився, розбагатів, почав учити дітей…». Чому потрапив? Як викупився? А потім учителювати взявся чи що?

— Вадиме, в тебе є п’ятдесят коп, мені на ватрушку не хватає?! — демонстративно перелічувала розписними нігтиками свої мідяки Ірка. Софійка зачиталась і не помітила, що вже перерва!

Завадчучка просить ніби Кулаківського, а насправді — вся гучність сюди, в бік Іваненка, який сидить оце поруч.

— Гм… Пардон, але якраз… — мляво зазирав у кишені Вадим. — Якраз останні башлі на домашній інтернет пішли, з клубом тепер довелось зав’язати!

— Щур ти і жмотяра! — кокетливо насупилась Ірка й через весь клас: — Дмитрусю, а в тебе?

— Дві гривні стане? — з готовністю витягнув гроші Дмитро.

Софійка від зневаги аж загубила рядка.

— …Бери й ні в чому собі не відмовляй! — пожартував Дмитренко.

— Ум-м-м, спасибі тобі, мій хороший! Цьом-цьом! — витягнулись до Дмитрової щоки губки-сердечко.

Софійка не мала бажання бачити, як шаріється Іваненкова щока, скоренько заглибилась у «Зелене сонце».

— Слухайте анекдот! — долітало Вадимове. — Один чувак захтів стрічатися з якось там подругою. А вона, типу, питає: «А в тебе Мерседес є?» — «Нема». — «А двоповерхова вілла?» — «Нє». Ну, а та фізя його й послала, типу: пішов сапати вазони!

— Ха-ха-ха! — догідливо сміються вірні Вадові ад’ютанти.

— Та ша, ще ж не доказав! Удома, значить, чувак розказує про облом свому батяні. А той і заявляє: «Нічо в тебе з нею, типу, не вийде. Бо, допустим, якщо свого „бенклі“ продаси — то три „мерси“ купиш. Але зносити від шостого по третій поверхи вілли я не дозволю!»

Ага, ясно, чому Вад не зміг позичити 50 коп! Це для його статків занадто малі гроші! — Софійка марно зосереджувалась на книжці.

— Все, вже можна сміятись! — гигикнув Вад і команда слухачів зірвалась реготом.

Так, де це вона читала?

…Не набагато більше дізналась і про смерть Хазяйчиного чоловіка, який загинув так само, як Лев Симиренко. «Ворожа куля влучила Симиренкові у саме серце», — коротко, як сам постріл, повідомляли останні сторінки. Отже, Хазяйчиного чоловіка було вбито… Як це поможе знайти викрадені картини?

Невже спробувати через інтернет? Зараз віртуальна мережа якось більше асоціювалась із міліціантами, штрафами й протоколами… Звернутися б до Дмитра, але після того, як він остаточно підпав під Ірчині ратички, тобто, впав у Софійчиних очах…

Краще вже через Кулаківського, який онде, лівіше од Софійки, невинно позіхає під вікном… «Тримайся все лівого та лівого»… Ні, Вадова роль у Софійчиному житті ще не вичерпалась! Що, коли