Володимир Бабула - Друзі зі змієносця

Старий різко повернувся до Лікургоса, на його щоках спалахнув рум’янець:

Не маєш права мене засуджувати, Йонесе. Ти член «Братства сильної руки», й носиш на серці такий самий знак, як і я. В Тарабкіна ти вбив неандертальця, в Африці з хворобливою ненавистю до людства розповсюджував малярію. Ти такий самий злочинець, яким був колись я. Але тобі пощастило більше. Ти жив у комфорті й розкоші, в той час як я блукав космічними просторами, тремтів за життя й терпів злигодні. Ненавиджу тебе...

Ви прийшли помститися, Мак-Гарді? Може, хочете з ненависті вбити мене? То вбийте просто зараз! - дражливо сказав Лікургос.

Вбити? Навіщо? Не маю на це жодного права. Скоро зрозумієш, чому я навідався до тебе - ось тільки видужаю.

Лікургос стиснув долонями голову, немов силкуючись спинити швидку пульсацію крові у скронях. Тепер він жалкував, що своїм зауваженням спровокував конфлікт і тим перервав розповідь старого. Так можна штовхнути Мак-Гарді на відчайдушний учинок, який не лише унеможливить ремонт у лабораторії, але й може мати серйозні наслідки для всього людства.

Не думайте, Мак-Гарді, що моє життя тут було встелене трояндами, - тихо промовив лікар після тривалої паузи. - Я також страждав - і тому так добре розумію вас. Однак моє страждання не було таким великим, як ваше. Врешті, й вам часом жилося краще, наприклад у печерних людей.

Лікургосів маневр удався. Старий довгим поглядом подивився на співрозмовника.

Маєш рацію, в печерних людей мені жилося краще, я мав усе, що потрібно для підтримання простого існування: дах над головою, вдосталь їжі й захист перед безжальною природою. Але хіба цього досить, щоб ощасливити людину? Печерні квартяни були чужими - й мій дім знаходився за мільярди кілометрів.

Ситуація ненабагато покращилася навіть тоді, коли знайшовся засіб для порозуміння. Скориставшись малярським мистецтвом квартян, я почав спілкуватися з ними своєрідним малюнковим письмом, за допомогою креслень на піску, що в підземних коридорах та залах устилав долівку. Таким чином удалося, наприклад, повернути гумовий човен зі схованими в ньому речами. Щоправда, для цього знадобилася ціла комора продуктів - а це щось та й означає! Також в обмін на щедрість квартян я показав їм приймач і продемонстрував кілька книг.

Тугу за домівкою я згодом лікував працею. Зваживши на прохання, мене охоче запросили до майстерні, де виробляли інструменти.

Працювали вельми примітивними знаряддями. Метали, головно бронзу і крицю, виплавляли в простих печах, видовбаних у базальтовій скелі й обмащених сумішшю глини зі слюдою. Головним джерелом енергії був підземний газ, котрий також уживали для освітлення. В мене з’явилася можливість для творчої праці й застосування своїх багатих знань.

Спочатку я підготував план нової, значно досконалішої печі. Оскільки знадобилася сировина, якої квартяни досі ще не використовували, я вирушив на геологічну розвідку. Після тривалих пояснень печерні люди зрозуміли, що мені потрібно, й діяльно допомагали. Вони так щиро взялися до діла, що мало не завалили мене уламками різних руд і мінералів.

Нову піч ми щасливо закінчили і з великою радістю виплавили перший метал. У той час я вже розв’язував наступну проблему: як уберегти корисні рослини від стихійних лих, а надто від зажерливих комах. Якби я володів атомною енергією, то не сушив би над цим голову. Але все доводилося починати з нуля, як це колись робили давні єгиптяни. В мене, однак, було значно більше знань, і це вельми допомагало. Незабаром мені спала на думку ідея - у віддалених печерах створити своєрідні теплиці, до яких сонячна енергія доправлялася б добре налаштованою системою дзеркал. Утім, це означало, що треба навчити квартян виробляти скло.

Передусім треба було знайти необхідну сировину.

Однієї ясної ночі я разом із двома квартянами вирушив на пошуки підхожих матеріалів для виготовлення скла.

Щоб розтлумачити провідникам, що мені потрібно, довелося докласти чимало зусиль, але, вочевидь, марно: мене вели в протилежному до того, що я сподівався, напрямку. Ми довго блукали плутаниною ходів та печер, поки, врешті, не вийшли на невелике плато, вкрите килимом низьких широколистих рослин.

Із трьох боків плато оточували шпичасті камені, котрі створювали своєрідний бар’єр від нападу ворогів.

«Проти кого ви це поставили?» - запитав я безкрилих квартян, активно допомагаючи собі руками й ногами.

«Проти ящерів», - відповідали мені тим самим способом. Деякі змієподібні потвори, мовляв, проникали глибоко в підземні володіння й завдавали чималої шкоди.

Я намагався продовжити розмову на мигах, оскільки ми, хоч і кепсько, та все ж розуміли одне одного, проте замість відповіді мене потягнули до зарослої деревами розгалуженої долини.

Коли ми наблизилися до узлісся, мої супутники раптом безладно замахали руками й припали до землі. Я вчинив так само - без того махання - й почав напружено роздивлятися навсібіч. Не видно було нічого підозрілого, але я довіряв досконалому слухові квартян, котрі вже кілька разів вчасно попереджали про небезпеку.

Франтик і Марженка! - скрикнув я раптом і без вагань побіг до куреня, котрий помітив у мороці пралісу.

Таку халабуду могли збудувати лише мої друзі. Адже це я не так давно навчив їх цьому.

Мої провідники швидко отямилися від переляку й миттю опинилися поряд. Саме курінь був причиною їхнього занепокоєння.

Я обережно зазирнув усередину. Обидві постелі, влаштовані з гілок і листя, були порожні. Власники помешкання десь гуляли.

Шкода - я б із такою радістю зустрівся зі старими друзями!.. Ну, та гаразд - відвідаю їх пізніше.

Провідники з великою цікавістю оглянули примітивну будівлю. Відтак показали на мигах, що задоволені роботою, ніби курінь спорудив я.

Переконувати їх у зворотному я не став, і ми продовжили шлях.

Трохи далі натрапили на ще один курінь.

Це таки Франтик із Марженкою, - сказав я собі, коли