Кріс Тведт - Коло смерті

Я роззирнувся. Облаштовували кімнатку поспіхом. Маленький письмовий пульт, хитке офісне крісло з діркою в оббивці, одна порожня полиця на етажерці. Перед пультом бовванів самотній дерев'яний стільчик. Не інакше, як для клієнтів, хоча викликало сумнів, чи зуміє той клієнт протиснутися між письмовим столиком і стіною. Маленьке віконце під самою стелею ледве пропускало денне світло.

— Усе гаразд, — заспокоїв я Сюнне. — Жодних проблем…

— Зате маєш телефон, — потішила Сюнне.

— Так, чудово. Дуже гарний телефон, — ми якийсь час мовчки споглядали телефон, а тоді разом розсміялися.

Пані Сьоренсен, така собі мамуся-секретарка, єдиний найманий працівник у фірмі, розгублено зиркнула на нас, але й собі усміхнулася.

— Бажаєте кави, пане Бренне? — запитала вона.

— Мікаель, називайте мене Мікаелем, — попросив я. — Так, дякую, радо вип'ю кави! Якщо філіжанка поміститься в моєму офісі.

І ми знову зареготали, пані Сьоренсен разом з нами.

Телефонувати колишнім клієнтам було справою не надто приємною. Я більше не мав доступу до тек зі справами, не мав номерів телефонів, тож чимало часу пішло на те, щоб їх роздобути. Я зосередився на клієнтах, з якими в мене встановилися особистісні, приятельські контакти. Здебільшого то були мої постійні клієнти. Однак скоро виявилося, що Ганс Улав мене випередив і навіть не збирався цього приховувати.

Першому я зателефонував такому собі Булле. Сам він вважав, що так його прозвали за схожість з бульдогом, і дуже цим пишався. Я представляв його інтереси багато років поспіль.

— Бренне? — перепитав він недовірливо. — Хіба ти не сидиш?

— Уже ні, — відповів я. — Мене звільнили.

Я пояснив йому, що тепер працюю в іншій адвокатській конторі, але й далі готовий до послуг давнім клієнтам, які потребують юридичної допомоги.

— Він… як же його… адвокат Тунґесвік сказав, щоб я тримався від тебе якнайдалі…

— Он як? Пояснив, чому?

— Так. Мовляв, достатньо того, що я шахрай, навіщо мені ще й адвокат-шахрай.

— Так і сказав?

— Та ні, я своїми словами передав. Він позагортав у ваші премудрі адвокатські слівця, та малося на увазі саме це.

— Але твої інтереси буде репрезентувати фактично Сюнне. Я залишатимуся за лаштунками, допомагатиму їй своїм досвідом, принаймні доти, доки з мене не знімуть звинувачення.

Кілька секунд у слухавці на іншому кінці панувала тиша.

— Ти добрий адвокат, Бренне, і мені подобаєшся. Але ми живемо в маленькому містечку. Неважливо, хто представлятиме мене в суді. Однаково всі будуть знати, хто за ним стоїть і смикає за мотузочки. Не хочу ризикувати. Вибач, але мені в цій ситуації треба думати насамперед про себе…

— Не біда, Булле, — мовив я. — No problem. Хай тобі щастить!

Аж ніяк не всі формулювали свою відмову так виразно й обґрунтовано. Дехто просто клав слухавку, почувши моє ім'я. Інші вигадували якісь відмовки й чудернацькі виправдання. Результат був один — майже ніхто не дав себе уламати й змінити адвоката. За два дні відмов і принижень я зневірився, майже впав у відчай і пішов до Сюнне жалітися.

— Ага, Ганс Улав, — хмикнула вона, клацаючи кульковою ручкою. Я вже й забув, як мене дратувала ця звичка. — Ніколи не любила того жевжика. Надто амбіційний, надто пихатий, надто слизький.

— Він провів ґрунтовну роботу. Клієнти сахаються від мене, як від чумного.

— Але хтось таки пристав на твою пропозицію…

— Дві невеличкі справи по наркотиках, одна дорожньо-транспортна пригода й одне шахрайство. Ото й усе.

Сюнне стенула плечима.

— Хоч щось, Мікаелю. Я й не звикла до того, щоб резонансні справи юрмилися в черзі до мене.

— Зате я звик.

Вона усміхнулася.

— Ласкаво просимо в нове життя. Ти поговорив з усіма своїми клієнтами?

— Майже… Кількох не зумів виловити. А ще, перш ніж клієнти визначаться, я хотів би порадитися щодо однієї справи.

— Он як? Що за справа?

— Перегляд. Давнє-предавнє убивство. Ненавиджу такі справи. Здебільшого до нічого не приводять.

— О? Навіщо комусь намагатися відновити розслідування, якщо воно ні до чого не має привести?

Я зітхнув.

— Не питай! Насправді це річ звична… Засуджені за серйозні злочини часто відмовляються визнавати вину і решту життя намагаються відбілити своє ім'я, навіть якщо вони безсумнівно завинили.

— Це — саме така справа?

— Дуже ймовірно. Якщо бути чесним, я до неї ще й не дивився. Три пачки з документами стоять у моєму колишньому офісі, чекають на мене…

Сюнне кивнула. Подумала. Клацнула ручкою.