Геза Гардоні - Зірки Егера

Піп замислився, обхопивши руками плечі. Нарешті мовив:

— У кожного турка є амулет, який захищає його в боях і приносить щастя.

Турок опустив голову.

— Мені не потрібні твої гроші. Дай мені свій амулет.

— Візьми,— прохрипів турок.— Він висить у мене на шиї.

Яничар підвів голову. Священик знайшов амулет, зашитий у синю шовкову торбинку, зірвав її із золотого ланцюжка і поклав собі у кишеню. Потім став позаду турка за спину і розірвав мотузку, що міцними вузлами зв'язувала руки й ноги бранця.

Турок скинув мотузку з рук і раптово обернувся, його очі блиснули жовтогарячим тигрячим поглядом на священика Габора.

Але той уже встиг наставити на нього списа й усміхнувся.

— Ну-ну, Юмурджак! Обережно, не вколи собі носа!

Юмурджак, палаючи від люті, позадкував. Відійшовши кроків на двадцять, він крикнув глузливо:

— Так знай же, дурний гяуре, хто був у твоїх руках! Я син преславного Ях'я-паші Оглу Мохамеда! За мене тобі б дали мішок золота!

Піп не відповів. Він презирливо зміряв очима турка і кинув списа на підводу.

Сонце вже сідало за край неба, коли панотець Габор сів на свого воза і виїхав на битий шлях.

Віддалік іще виднілися останні вози невільників, які спускалися вниз до Печа. Але отець Габор подумав, що туди поїхали лише деякі з його товаришів, а решта рушила на північ.

Дорогу додому він знав добре. Та й нема тут іншого битого шляху, крім того, що веде з Печа через Капошвар у Секешфехервар, а звідти на Буду. Але тим шляхом він їхатиме тільки до Лака, до замку Пала Бакича. Тоді вузьким путівцем поверне на захід і подасться на Балатон. Там під березовим ліском і розкинулося його село. Як зрадіють і здивуються парафіяни, коли побачать його живим!

Він зліз з підводи і підв'язав колеса. Весело поплескав коней по мордах і став спускатися схилом.

Але головну дорогу перекрив загін Добо.

— Ти чого повернув назад? — запитав панотця Габора один із солдатів, впізнавши в ньому щойно визволеного бранця.

Священик не зрозумів питання.

— Турки йдуть! — пояснив йому солдат.— Ми їх підстерігаємо. Отож розвертай свою фіру і гайда до Печа, слідом за іншими.

— Стій, панотче! — мовив Добо і під'їхав до священика.— Як зветься твоє село?

— Кішгіда,— відповів священик.

— Біля Балатону?

— Так.

— То ось про що я тебе попрошу: візьми з собою цього хлопчика і, як тільки випаде нагода, переправ Балінту Тереку в Сігетвар.

— Гаразд,— відповів священик.

— Я боюсь, щоб з ним не трапилося якогось лиха,— пояснив Добо.— Ми вирішили розігнати великий турецький загін. Хлопчика можуть поранити.

Священик розвернув свою підводу.

— Сядеш до мене? — запитав Гергея піп.— Чи верхи поїдеш?

— Верхи,— відповів хлопчик сумовито.

Він хоч і знав, що тут готується кривава битва, однак біля Добо почував себе в цілковитій безпеці. Можуть бути й вбиті. Ну то й що ж, адже турки не люди, а дикі звірі, що плюндрують, грабують країну. Дитячим серцем він уже ненавидів ворогів.

Добо нахилився з коня і поцілував хлопчика.

— Хай благословить тебе господь, мій маленький витязю. Тобі хочеться побути з нами в бою. Але в тебе ще й чобіток немає. Отож їдь з панотцем, а через кілька днів ми зустрінемося.

Панотець Габор розв'язав колеса воза і стьобнув коней.

Герге сумно потрюхикав за возом.

Коли проминули Печську фортецю, вже зовсім смерклось. Вони не стали тут зупинятися. Священикові хотілося під ранок бути вдома.

Великий Мечек їм довелося об'їхати манівцямц.

Десь опівночі виглянув місяць, і наші подорожні поїхали швидше глинистим путівцем.

Гергей скакав уже попереду і, коли вони під'їхали до благенького мосту, попередив про те священика.

Невдовзі перед ними забілів якийсь будиночок, схожий на корчму.