Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

Що й говорити, шура-бура зчинилася неймовірна, всепланетна. І здула вона з дерева життя на планеті не лише комара, а й усе, що літало у небі, ходило, бігало чи повзало по землі, плавало у воді… Після екологічної Катастрофи зникли з лиця землі й самі ріки та ліси, все, що росло і квітло на землі. Та й сама земля зникла, її поглинули пустелі. А люди — хто зумів врятуватися — поховалися під гігантські герметичні купола, де все штучне: і сонце, і повітря, і зелень, і їжа, і… все-все… І нічого не вдієш, жити треба, бодай для того, щоб зберегти на планеті рід людський. Бодай і під куполами.

Згадавши про куполи, процесор Турм зітхнув й швидко отямився від спогадів. Хоч комарі й дзижчали та ніч була не та, що в його далекому дитинстві. Та й сам професор був не хлопчиком, а дуже — як на теперішні виміри — старою людиною. А втім, йому ще пощастило прожити довге життя — аж до шістдесяти років. Ціла вічність! Коли після Катастрофи середній вік людського життя скоротився до тридцяти семи-сорока років; шістдесят — це таки справді дарунок долі! Бо інші — таких переважна більшість — в тісноті й конфліктах під Куполами, за прозорим броньовим склом якого з дня в день, з року в рік лютують спопеляючі суховії, над здається вже вічними пустелями, що поглинули чорну землю і зелене братство рослин на ній, ще й затулили голубе небо — і до полудня віку не дотягують. А втім, під Куполами навіть справжнього неба немає, його поглинули піщані смерчі, небо під Куполами штучне. Як штучне й сонце, бо справжнє вже десятиліттями як не може крізь смерчі та пилові бурі пробитися до людей. Та що там п’ятдесят літ! Люди здебільшого й до сорока не дотягують — таке життя під Куполами на штучній їжі… Ат, до чого зайвий раз ятрити душу. Треба дякувати Богові за довге життя, послане йому Всевишнім і не ремствувати. Тим більше, що сьогоднішній вечір не останній у його житті. І не востаннє він приходитиме сюди вечорами, щоб посидіти на березі озера, послухати дзижчання комарів чи кумкання жаб… Правда, потрапити сюди — черга на рік, але він мав привілей відвідувати цей шматок природи будь-коли і поза чергою…

Невдовзі почулося дзижчання над самим вухом — принаймні таке було враження і професор навіть механічно ляснув себе долонею по щоці.

— Culex pipiens, — прислухаючись до того комашиного співу, замислено промовив він. — Комар звичайний… Всього лише комар і всього лише звичайний, а й без нього немає живої природи…

А коли в озері закумкали жаби, Турм і геть розм’як душею. Все як насправді, як в оригіналі. Трудно було повірити, що то всього лише солодка омана, видиво. Тільки шматочок берега зроблений в натурі, із справжньої землі й торфу. А далі — імітація. І озеро не справжнє, а відео (води ледве вистачало на їжу), і далина за ним та гори на обрії теж відео. А комарине дзижчання (як і кумкання жаб) записане на плівку. Спасибі, що хоч справжнє. Від популяцій інших живих істот (тепер вже вимерлих) і цього не лишилося… А втім, годі себе мучити, що сталося — те сталося і минулого не повернеш, на краще його не переграєш. Сьогодні людство живе тільки тому, що після Катастроф заховалося під Куполи. І хоч середній вік жахливо скоротився, але життя все ж таки було і рід гомо сапієнс ще тримався. Вже й перше, бодай і штучне, озеро вдалося створити. Хай і сховане під ковпаком, але ж із комариним — яка розкіш! — дзижчанням. І зниклим комарам пам’ятний знак на березі поставили. Можливо колись — в це свято вірив професор — вдасться відродити й самих комарів, потім жаб, за ними риб, птахів, земноводних ссавців. І ще вірив Турм, що в далекому майбутньому — може й через тисячу років — людство таки вийде з-під куполів під відкрите небо, що стане чистим і голубим, вийде на рідну землю, по якій потечуть ріки і на якій забуяє зелене братство рослин. І навчений лихом гомо сапієнс більше ніколи не допустить катастрофи. І знову шануватимуть люди, як шанували їхні далекі-предалекі пращури, зокрема русичі часів язичества, озера, джерела, гаї, праматір свою Велику Богиню, ще звану Славою і сина її Славутича-Дніпра. Ось тільки дожити йому до того часу не вдасться, але то не біда. Житимуть інші.

— І будуть люди на землі, — повторив професор слова геніального поета із сивої минувшини.

А над відеоозером з відеогорами, лісами й такою ж далиною дзижчали комарі, кумкали жаби, записані на плівку ще до Катастрофи і професору ні-ні, та й здавалося, що все то насправді, що жахливої Катастрофи не було і вона ніколи не заганяла під Куполи поріділе людство.

Все здавалося справжнім. Навіть сам професор Турм здавався собі справжнім. А про то, що професор Турм давним-давно помер, а на березі озера сидів його двійник-копія, фантом — ніхто не знав. Як і більшість людей, котрі загинули, існували під Куполами у вигляді біокопій, біороботів. Справжніх же представників гомо сапієнса вціліло кілька десятків тисяч і їх берегли, як зіницю ока — як генофонд завтрашнього людства — все ще єдиного у Всесвіті.