Валентин Лукіч Чемеріс - Анна Київська – королева Франції

корсиканці, каталонці, баски, араби, валлонці, росіяни, поляки, євреї, вірмени, греки, українці та інші. ">[9], які, хоч і офранцузилися на своїй новій батьківщині, але більшість із них ще пам’ятає, якого вони роду-племені. (У французькому війську лише під час Тридцятилітньої війни воювали 2500 українських козаків).

У Франції – з осідком у Парижі – діє громадська організація «Українська національна єдність у Франції», яка видає «Бібліотеку самоосвіти» (українською мовою). У 1952 році в цій бібліотеці вийшла праця Мирослава Небелюка «Анна Ярославна, українська княжна на королівському престолі Франції в XІ сторіччі». (Editions S. C. I. P. Paris – Lion).

Відкривається вона таким звертанням:

«Передаючи в руки читачів цей скромний нарис, хотіли б ми попередити їх, що наша книжечка не є вислідом спеціяльних студій і розшуків. У ніякому разі не претендує вона на якусь вичерпну наукову працю. Це наскрізь популярний нарис, зроблений на основі доступних французьких джерел з виключною метою дати українській читацькій громаді головніші відомості про життя й особу визначної землячки, що тисячу років тому зв’язала історію українського народу з історією французів. Ніде правди діти, постать Анни Ярославни не надто відома широкому українському загалові. Короткі й принагідні газетні статті не могли дати виразного й тривалого образу княжни. Вчені студії про неї, поміщені в суто наукових журналах, як Записки НТШ, не могли дійти до найширших кіл української громади. Це саме й було однією з причин, що спонукали нас написати цю книжечку. Дальшим поштовхом була ще й та обставина, що живемо в країні, в якій колись наша землячка стояла на самому вершку соціального й національно-державного життя, як її королева, і в якій сьогодні ми знайшли притулок і опіку. Хто ж, врешті, як не ми, українці у Франції, повинні в першу чергу поінтересуватися Анною Ярославною, ближче пізнати її й ужити всіх доступних засобів, щоб відвоювати її від москалів принаймні в очах французького світу? Свідомі немалих недоліків у нашій книжечці, ми все-таки гаряче поручаємо її увазі наших земляків, бо, якщо не помиляємося, це буде перша українська книжка, присвячена в цілому Анні Ярославні, уродженці славної золотоверхої української столиці».

Детальніше про це автор пише у першій главі своєї праці:

«Українку, Анну Ярославну, королеву Франції, на глум історичній правді уважають французи московською княжною. Цю, болючу для українців і образливу для тіней нашої визначної землячки, неправду повторяють без скрупулів всі визначні французькі історики. Нею годують французьку шкільну дітвору всі підручники історії й таким чином закріплюють у французькому народі фальшиве переконання, що київська княжна Анна Ярославна була московкою. У свідомості французького народу, як і в підручниках історії, українська княжна називається не інакше, як «Анн де Рюссі». Преса зі свого боку вперто й послідовно зв’язує Анну Ярославну з московською монархією й з москалями. Правда, є й рідкі винятки. Є навіть декілька книг про Україну, написаних авторами-французами, в яких завжди Анна Ярославна фігурує як українська княжна. На жаль, книги цих, мало відомих широкому французькому загалові авторів, здебільша публіцистів, а не фахових істориків, не доходять до маси французької публіки й не можуть мати такого впливу, як має школа. Ця ж остання у Франції не визнає ще ні України, як відрубної національної одиниці, ні тим більше українського народу з власною історією…»

…На кінець наведемо ще один уривок, особливо цікавий для українського читача своїм, що так скажемо, «і Богові свічка й чортові огарок». Цитата взята з книжечки-монографії про місто Санліс, призначеної для вжитку туристів і виданої не раніше 1949 року. Описуючи панораму Санліса з вежі місцевої катедри, автор каже:

«Ще далі наліво, 500 метрів від катедри, дзвіниця старовинного абатства Святого Вікентія Сараґоського з Еспанії, збудованого в 1060 році російською Анною, українкою, донькою Ярослава Великого (?), жінкою Генріха І, внука Гуґо Капета».

Як бачимо, «російську» Анну названо українкою. Цей дивогляд можна пояснити такими причинами: вихований у французькій школі й начитаний в офіційній французькій історіографії, автор не міг зректися освяченої непохитним авторитетом офіційних істориків назви «Анн де Рюссі». З другого ж боку, численні українські відвідувачі Санліса й абатства Св. Вікентія своїм настирливим наголошуванням українського походження Анни й повсякчасними протестами проти називання її росіянкою захитали авторову певність і примусили його додати слово – українка. Це теж свого роду поступ.

Але ці відокремлені випадки – крапля в океані – в нічому не послаблюють уже вище висловленого твердження, що для широкого французького загалу Анна Ярославна залишається таки московкою. Змінити основне цього погляду не вдасться легко й скоро, бо йде тут не лише про саму особу Анни, але про довгі сторіччя історії української княжої держави, що в західній історичній науці творить інтегральну частину російської історії.

Поки що нашим обов’язком, в першу чергу обов’язком українців у Франції і зокрема щодо Анни Ярославни, є використати всі нагоди, всі можливості в усіх шарах французької суспільності, щоб довести українське походження нашої княжни й тим самим відкрити очі культурного світу на страшну московську облуду, жертвою якої від сторіч упав український народ, як від недавна такою самою жертвою стануться великі технічні, медичні і т. д. винаходи геніїв західнього світу.

Династичні шлюби, або Як Ярослав Мудрий став «тестем Європи»

Посватавшись до Анни, княжни з Києва, французький король користувався чисто політичними міркуваннями. В ту далеку епоху за Київською Руссю утвердився авторитет могутньої європейської