Валентин Лукіч Чемеріс - Анна Київська – королева Франції

Далебі не тільки сивої (і малограмотної) давнини. Щоби переконатися в цьому, досить звернутися до сучасного російського історика Пушкарьової, котра у своїй книзі «Женщины Древней Руси» (1989) посилається на згадуваного Мезере і цитує, як він писав про Анну та її батька, київського князя Ярослава Мудрого, і як про те подає сама Пушкарьова:

«Наиболее известна романтичная судьба Анны Ярославны. В середине XI в. король Франции Генрих I овдовел. Он был немолод, с трудом удерживал бразды правления и надеялся на укрепление престижа страны через матримониальную связь с сильным государством. Французский историк Ф. де Мезере на основании свидетельств хронистов писал в XVII в., что до Генриха дошла слава о прелестях принцессы, именно Анны, дочери Георгия (Ярослава Мудрого), короля России, ныне Московии, и он был очарован рассказом о ее совершенствах».

Французькому історику, який жив у XVII ст. і не дуже розбирався (сказати б точніше: зовсім не розбирався) у термінах Київська Русь – Московія – Росія, ще якось можна вибачити його дрімуче невігластво, але аж ніяк не сучасному – сподіваємось, освіченому і загалом грамотному – історику, хоча б тій же Пушкарьовій, яка у 1989 році не лише не спростувала дрімучу вигадку француза щодо того, що Ярослав Мудрий буцімто був «королем Росії, яка нині Московія», а й навіть підтвердила її у своїй праці, що руський князь (мається на увазі Київська Русь) Ярослав Мудрий є король – чи князь – Росії, яка «нині Московія». А фокус криється в тому, що мало не всі сучасні російські історики (імперське мислення!) вважають всіх князів Київської Русі… Ким би ви думали? Так-так, князями Росії та Московії! А Київську Русь – таким собі уділом Московії[8].

Російський (архівідомий!) історик Карамзін у своїй багатотомній «Истории Государства Российского» створив дієвий міф з неприкритим шовіністично-імперським нальотом і душком про те, що Київська Русь, виявляється, зовсім не праукраїнська держава, а насправді є першою російською державою (в цьому його підтримувала і підтримує не лише переважна більшість російських істориків, доводячи, що Русь (Київська) і Росія (Московська) – це одне й те саме, російське), а й узагалі всі панівні кола імперії Романових.

Сам Карамзін не визнавав ні українців, ні білорусів окремими народами. Його ідеологічний імперсько-шовіністичний міф панував офіційно до кінця імперії, але й сьогодні він у нашої сусідки північної на правах «священної корови».

Саме існування українців, як окремого народу, окремої нації, Росією завжди заперечувалося. Звідси й горезвісне: «Никакого малороссийского языка нет и быть не может».

Навіть Українська радянська енциклопедія (офіціоз тодішній), видана за комуністичного режиму, коли особливо закручували ідеологічні гайки, і яким в Україні керувала тоді Москва (принаймні тримала під цілодобовим контролем), так от, навіть така енциклопедія змушена була чорним по білому надрукувати, що Карамзін Микола Михайлович, російський письменник, публіцист, історик «виправдовував великодержавну політику царизму щодо України»; що проти його «реакційної концепції» виступали «представники прогресивного табору». (Це змушений був робити навіть відомий шевченконенависник Віссаріон Бєлінський!)

І така людина, як Карамзін, називала себе істориком і письменником, хоч насправді він був відвертим і навіть не замаскованим прислужником царизму. До речі, свою «Историю…» Карамзін вірнопіддано присвятив «Государю императору (тодішньому. – В. Ч.) Александру Павловичу, самодержавцу всея России», а передмову розпочав підлещувальним зворотом: «Всемилостивейший Государь!..»

Перша згадка про Московію – ні-ні, не про Московську Русь іде мова, і не про столицю Росії, а лише про однойменне сільце, хутірець якийсь там, що належав до володінь князя Юрія Долгорукого, датується 1147 роком.

Ще й у XII–XIII ст. сільце Москва (Москов – як у тодішній вимові) перебувало в складі Володимиро-Суздальського князівства і лише з другої половини XIII ст. воно нарешті стане центром удільного князівства.

А виявляється, якщо вірити французу Мезере та росіянці Пушкарьовій, – ще у 1050 році київський князь Ярослав Мудрий був королем Москви – чи то пак, Московського князівства, а заодно й королем (це ще одне відкриття Мезере) Росії, яких тоді і в згадці не було.

У російських писемних джерелах назва «Росія» існує з кінця – ні-ні, не з середини XI століття, коли жив і княжив у Києві Ярослав Мудрий, – XV століття. Бо за Ярослава Мудрого не лише Росії, а й навіть такого терміна не існувало. Тільки починаючи з XV століття – себто через чотири століття після того, як жив Ярослав Мудрий, він вигулькнув. Але ще двісті років (аж до кінця XVII ст.) вона називалася і Руссю, і Руською землею та Московською державою, і лише з 1721 року Росією названа вся Російська імперія. Тож як Ярослав Мудрий міг бути князем Росії та Московії у 1050 році, та ще княжачи у Києві? А суть у тому, що для французьких істориків терміни Русь, руський асоціюються виключно з терміном Росія. Їм ліньки заглянути до історії та її джерел – і це при тому, що вони називаються істориками. Тож і пишуть: якщо Русь, то це… Так-так, Росія. Але й російські історики не відступають від них і теж уперто пишуть, що Анна Ярославна була з Росії. Чи принаймні з Московії. Потішаючи так свої імперські сверблячки.

У сьогоднішньому Парижі (як загалом і у Франції) живе чимало українців