Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

Усі, окрім Теннера, вийшли з кімнати і Берквіст зачинив двері.

— Лише один момент, Ґіле, — наполягав Кекстон, — ви тримаєте його замкненим тут... то де ж він бачив тих дівчат?

— Що? Не будь смішним. Він бачив багато дівчат. Медсестер... Лаборантів. Ти знаєш.

— Але я не знаю. Я розумію, що його доглядали лише санітари — і що впускати до нього жінок було суворо заборонено.

— Що? Не роби з себе ще більше посміховисько.

Берквіст здавався роздратованим, а потім несподівано вишкірився:

— Ти бачив медсестру поруч з ним вчора ввечері.

— О. Так, бачив, — Кекстон замовк і дозволив себе вивести.

Вони нічого обговорювали, аж доки не піднялись в повітря, прямуючи до будинку Кавендіша. Потім Фрізбі відзначив:

— Бене, я не думаю, що Генеральний Секретар буде принижуватися, подаючи на тебе позов до суду, — якщо ти це не надрукуєш. Але все одно: якщо ти справді маєш джерело, про яке згадував, нам потрібно знайти переконливіші докази. У тебе майже нічого не має, і тобі це відомо.

— Забудь, Марку. Він не буде позиватися до суду.

Бен сердито дивився на підлогу.

— Як нам знати, що це був він — Людина з Марса?

— Що? Припини, Бене.

— Як ми можемо це знати? Ми бачили чоловіка того самого віку в лікарняному ліжку. У нас є слова Берквіста, але Берквіст починав з написання спростувань у політичних суперечках, і його слова нічого не варті. Ми маємо абсолютного незнайомця, що має бути психіатром... і коли я спробував з'ясувати, де ж він навчався, мене відволікли. Як ми можемо це знати напевно? Містере Кавендіш, чи побачили ви щось таке, що б переконало вас, що цей хлопець — Людина з Марса?

Кавендіш відповів обережно.

— Це не мій обов'язок — формувати думки. Я дивлюся, я слухаю, от і все.

— Вибачте.

— До речі, ви звільняєте мене від професійного обов'язку?

— Що? О, звичайно. Дякую, містере Кавендіш.

— Дякую вам, сер. Це було цікаве завдання.

Літній чоловік зняв мантію, яка відрізняла його від простих смертних, обережно її згорнув і поклав на сидіння. Вія зітхнув, розслабився, і його риси втратили професійну відчуженість, потеплішали і пом'якшали. Він витягнув сигари і запропонував їх іншим; Фрізбі взяв одну, і вони поділилися вогником.

— Я не палю, — Кавендіш зауважив крізь тонку хмарку, — на роботі. Це заважає оптимальним відчуттям.

— Якби я міг привести когось із команди «Чемпіона», — наполягав Кекстон, — то зміг би з усім розібратися. Але я був упевнений, що мені це вдасться і так.

— Мушу відзначити, — промовив Кавендіш, — що мене трохи здивувало дещо, чого ви не зробили.

— Що? Що я пропустив?

— Мозолі.

— Мозолі?

— Точно. Вони можуть розповісти про всю історію життя людини. Подібно до відомої монографії Шерлока Голмса про тютюновий попіл, якось я написав працю про мозолі — її опублікували у журналі «Свідок». Цей молодий хлопець з Марса... оскільки він ніколи не носив нічого схожого на черевики і жив у гравітації, що становить третину нашої, потрібно порівняти його мозолі з рідним йому оточенням. Навіть той час, який він недавно провів у космосі, мав залишити сліди. Дуже цікаво.

— Прокляття! Святий Боже, містере Кавендіш, чому ви не сказали мені цього раніше?

— Сер? — Літній чоловік випрямився, і його ніздрі розширились. — Це було б неетично. Я Справедливий Свідок, а не учасник. Моя професійна спілка засудила б мене і за менше. Впевнений, що вам це відомо.

— Вибачте. Я забувся, — насупився Кекстон. — Розвернімо цю таратайку й повернімося. Ми глянемо на його ноги, або я надеру цьому телепневі Берквісту зад!

— Боюся, що вам потрібно буде знайти іншого Свідка... з огляду на мою необережність в обговоренні цього, навіть після справи.

— О, так ось воно як, — спохмурнів Кекстон.

— Найкраще зараз просто заспокоїтись, Бене, — порадив Фрізбі. — Ти й так достатньо вляпався. Особисто я переконаний у тому, що це був він, Людина з Марса. Бритва Оккама[15], мінімум гіпотез, лише звичайний здоровий глузд.

Кекстон висадив їх, а потім сів у таксі — щоб політати, поки думатиме. За певний час він набрав комбінацію, потрібну для того, щоб знову повернутися до Медичного центру Бетесди.

Уже на півдорозі до Центру він зрозумів, що його намір був безглуздим. Що це дасть? Він не піде далі від Берквіста. Йому дозволили раз — разом із адвокатом, зі Справедливий Свідком. Вимагати дозволу побачити Людину з Марса вдруге, та ще й того самого ранку було б нерозумно: йому відмовлять. Ну і оскільки це безглуздо, то чи зможе він вигадати для своєї колонки щось приголомшливе?

Але в нього було замало матеріалу для великої статті — бо Кекстон зазнав поразки. Бен мав намір добути цей матеріал.

Як? Що ж, він хоча б знав, де тримають ймовірного «Людину з Марса». Він прийде як електрик? Чи як прибиральник? Надто очевидно, що він ніколи не пройде повз охорону — навіть у ролі «лікаря Теннера».

Чи був «Теннер» узагалі лікарем? Навряд. Медики — навіть найгірші з них — мають схильність уникати махінацій з професійним кодексом. Взяти хоча б бортового хірурга, Нельсона, — його звільнили, і він умив руки, тому що...

Зачекайте-но! Лікар Нельсон — один з тих, хто відразу скаже, чи був той хлопчина Людиною з Марса. Без перевірки мозолів, використання хитрих запитань чи чогось іще. Кекстон потягнувся до кнопок, наказав таксі піднятися на рівень паркування та зависнути і відразу ж спробував подзвонити лікарю Нельсону через свій офіс — тому що не знав, ні де перебував лікар Нельсон, ні як його знайти. Його помічник, Озберт Кілгаллен, також цього не знав — але потреби вказувати напрямок для пошуків не було, так само як і застосовувати величезну кількість невикористаних послуг в «Анклаві», тому що файл «важливих персон» синдикату «Пост» одразу ж вказав, що Нельсон перебуває у «Новій конвалії». За кілька хвилин Кекстон уже говорив з ним.

Але безрезультатно — лікар Нельсон не бачив трансляцію. Так, він чув про неї; ні, у нього не було причин думати, що передача була фальшивкою. Чи знав лікар Нельсон про спробу примусити Валентина Сміта відмовитись від прав на Марс згідно з «Рішеннями Ларкін»? Ні, він не знав про це; і