Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

золота діадема, здавалося, що далі, то болісніше стискала сивіючі скроні. Тоді згадалася приязнь, якою сина Гавденція обдаровував могутній король диких гунів, і значення Аеція відразу зросло, висуваючи його на одне з чільних місць у сторонництві, що єдину допомогу від надтягаючої зі Сходу бурі вбачало в Аецієвому приятелеві Ругілі. Аецій вирушав до Паннонії як могутня підпора трону і табору. Натомість повертався звідти не лише вождем, а й втіленням сторонництва, як його воскреситель і месник за страченого імператора… Отож, коли звістка про гунів, що стояли під Аквілеєю, блискавично розійшлася усією північною Італією, — здавалося, ніхто не мав сумнівів, що тепер настануть вирішальні події. Зачинена в Аквілеї Плацидія стояла перед лицем поразки, а табір Іоанна, уособлений Аецієм, здобував перевагу: розпочате змагання з жінкою, якому, здавалося б, поклала край смерть Іоанна, зухвало розсідалося на аркушах історії, вимагаючи для себе ще одного розділу…

Чекаючи на оті вирішальні події, імператорський двір в Аквілеї проводив млявотічні години у неспокої, безсонні та безплідних міркуваннях, що слід чинити. Отож на достойників та дворян справжнім громом вдарила несподівана звістка, що Аецій, якого завдяки гунській допомозі вважали непереможним, висловив бажання примиритися з вічною Плацидією Августою як законною спадкоємицею багряниці Валентиніанів та Феодосія. Це було справжнім ударом для тих, які вже кілька днів подумки зізнавалися у своїх зв’язках із табором Іоанна; але здавалося, що не менший неспокій ця звістка викликала у вірних прихильників феодосієвого дому. Що за цим ховається?… Як це закінчиться?… Аспар, люди якого принесли з-за стін цю новину, повідомив Августу, що Аецій вимагає заручників, які мали б гарантувати його безпеку перед ликом володарки.

Усі ці дні Плацидія вдавала, що вона цілковито легковажить небезпеку, якою міг би їй загрожувати Аецій. Але тепер не могла стримати радості.

— Отже, піддається? — гукнула.

Аспар, посміхаючись, здвигнув плечима.

— Аж ніяк, о вічна… Він лише бажає особисто запропонувати тобі свої умови.

Вона не дозволила йому далі говорити. Спалахнула шаленим гнівом. Як се?… якийсь там Аецій, жалюгідний пахолок розчавленого як огидний черв’як нікчеми — сміє диктувати їй, внучці, доньці і сестрі Августів, свої вимоги?… А він, Аспар, сміє повідомляти їй це? Нещасний!.. Воістину варт, щоб вирвали йому язика!.. Якщо вона прощає йому се, то, — хай знає, — зовсім не тому, що чимось йому завдячує, а тому, що він, солдат і не-римлянин, вихований далеко від двору, не знає — нещасний! — що чинить!.. Отож, хай якнайшвидше зникає їй з очей!..

Аспар вийшов із кімнати, покірно кланяючись, але не перестаючи посміхатися; та через хвилину надійшли найповажніші декуріони Аквілеї, навколішках, зі сльозами на очах благаючи у вічної Августи ласки для міста, в мурах якого вона пережила мить найвищого тріумфу… Тільки-но забралися, перелякані її гнівом, — з’явилися патрикій Фелікс і префект Фавст. Покірно стали навколішки, поцілували край шат Августи, навіть торкнулися чолом підлоги біля її стіп, але не пішли, доки не переконали її, що іншого виходу немає.

Ввечері того ж дня гот Сигісвульт рушив до табору гунів як заручник, — та ще раніше, ніж місяць виплив над Аквілеєю, вже й повернувся: Аецій наказав передати Августі, що голова Сигісвульта не варта його життя.

— Яких же заручників прагне мати Аецій? — гнівно запитала вона.

— Найсвітлішого Аспара і превелебного єпископа Августина…

Здавалося, що Плацидія збожеволіє від люті. Як се?… таж сам Аспарт варт щонайменше двадцяти Аеціїв, стосовно ж єпископа — невже побожна Августа може дозволити, щоб через неї впав бодай один волос Христового слуги?… Нікчемний Аецій пречудово запевнює свою безкарність: вона не зможе зачепити його бодай пальцем, щоб не наразити життя заручників! А з якою насолодою звеліла б скупати його в киплячій сірці!

Аспар погодився без вагань. Єпископ Августин плакав і тремтів усім тілом, певний, що вже не повернеться з-поміж поган із мавпячими обличчями найбридкіших демонів. А все-таки не сказав: «Ні…» Доля міста, дорученого його опіці, видавалося йому важливішою від власного життя. Лише скликав очільників Аквілеї та заклинав їх, щоб єпископом після нього обрали пресвітера Адельфа. Потім, уже зовсім спокійний, сів у незручну лектику, не бажаючи їхати в одній колісниці з єретиком Аспаром.

Минула ніч і весь день, який Плацидія провела у пості та молитві. Надвечір наказала принести найрозкішніший урочистий одяг. Зачинилася у бібліотеці з сином і двома найвірнішими служницями. Доки молода Спадуза взувала їй на ноги злототкані черевики, а стара Ельпідія, заледве даючи собі раду в напівтемряві, скріплювала золотими шпильками плетиво чорного волосся, Плацидія колихала на колінах шестилітнього цісаря, розмірено погойдуючись і наспівуючи сумну готську пісеньку.

Якоїсь миті Спадуза помітила, що червона завіса на дверях здригнулася, наче її з того боку торкнула боязка рука.

— Можеш увійти, Леонтесе, — засміялася Плацидія.

Вірний старий слуга на колінах уповз до бібліотеки і, зігнувшись якомога нижче, цьомкнув покритий найделікатнішою злототканою шкіркою великий палець Августи. Потім нерухомо завмер.

— Можеш говорити, — залунав спокійний дзвінкий голос.

— З дозволу твоєї вічності… Найсвітліший Аніцій Ациллій Глабріон Фавст…

Префект Фавст, здавалося, забув церемоніал. Швидким кроком увійшов до бібліотеки і, грубо перебивши Леонтеса, заволав гучним голосом, в якому не міг приховати хвилювання:

— Вічна Августо, Аецій чекає.

Повільним величним кроком — сховавши руки в широких злототканих рукавах — вона увійшла до триклініуму, а звідти через фавцес[18] до атріуму, де десять великих ламп кидало десять кругів світла на мозаїчну підлогу, що представляла десять мудрих дів із запаленими лампами в руках. Одна з цих дів, здається, особливо притягала до себе увагу Аеція, що лише з певним зусиллям зумів одірвати погляд від мозаїчної постаті, щоб перенести його