Юрко Вовк - Доки смерть не розлучить нас

помилуватись зеленим розмаєм навкруги та послухати пташиний спів. Напередодні Микола Покотило, проводжаючи мене із зібрання осередку ОУН, освідчився мені в коханні. Я не була заскочена цим зненацька, бо здогадувалась про його почуття до мене. Та одна справа, коли про це здогадуєшся, а зовсім інша, коли тобі говорять віч-на-віч і ти відчуваєш потужний струмінь енергії любові, що йде від серця до серця.

Я не була безтямно закоханою в Миколу, але любов до мене цього сильного духом юнака, яка проявлялась у кожному його погляді, слові і жесті, не могла не будити в моїй душі взаємного почуття. Я навіть не знала, чи було це справжнє кохання, проте достеменно знала, що можу довіряти цій людині, як самій собі. Однак між мною і Миколою тепер постійно намагався стати ще один чоловік, який, я відчувала, теж кохав мене. Та це його почуття було для мене великою загрозою. Бо цим чоловіком був «таваріщ с органов» Іван Солодовніков.

Соловніков не був би чекістом, якби не скористався єзуїтською тактикою завоювання своєї обраниці. Суть її була такою ж, як і сотні років тому, – залякати. Водночас Солодовніков всіляко виказував своє бажання допомогти, адже його метою було не знищити мене, а примусити відповісти на його кохання. Тож, зрозумівши, що розповідь про минуле мого батька не досягла бажаної мети, він вдався до інших підступних спроб. І черговим засобом впливу на мене цей Іван Васильович обрав мою наставницю Алевтину Михайлівну.

Я помітила, що протягом кількох останніх днів Алевтина Михайлівна була якась мовчазна і зажурена. На мої запитання, чи, бува, не сталось чого, вона лише хитала головою і переводила розмову на щось інше. Та якось ввечері Алевтина Михайлівна покликала мене до себе в кімнату і, посадивши поряд з собою, почала розповідати. Виявилось, що нещодавно на вулиці її перестрів Солодовніков і запропонував поговорити. Алевтина Михайлівна знала, що цей чоловік є так званим «куратором» їхнього училища від НКВД, тому відразу подумала про мене, адже їй було відомо про розмову Солодовнікова з її ученицею. І вона не помилилась. На лавочці Солодовніков вийняв з нагрудної кишені листа і мовчки простягнув його жінці.

– Що це? – насторожено запитала Алевтина Михайлівна.

– Ви прочитайте, прочитайте, – наполегливо мовив Солодовніков, приязно дивлячись на неї якимось надто вже співчутливим поглядом. – А тоді поговоримо…

У листі без підпису і дати йшлося про те, що в медучилищі діє підпільна група «ворогів народу», члени якої розповсюджують антирадянські листівки і вже виготовили в лабораторії отруту, за допомогою якої планують знищити керівництво училища. Серед прізвищ студентів було і моє. Це навіть не дуже здивувало Алевтину Михайлівну, бо якогось схожого наклепу на свою вихованку вона підсвідомо і чекала. Та жінка втратила дар мови, коли вже у самому кінці цього анонімного доносу прочитала, що групою «ворогів народу» в їх училищі керує саме вона – старший викладач Тищенко Алевтина Михайлівна.

Вона стиснула аркуш паперу так, що аж побіліли суглоби пальців. Солодовніков спостерігав за жінкою все з тим же виразом співчуття на обличчі.

Трохи опанувавши себе, Алевтина Михайлівна підвела голову і сухо запитала:

– Ви вірите цьому, товаришу Солодовніков?

– Я був впевнений, що ви мене зрозумієте, Алевтино Михайлівно, – з ноткою суму в голосі відгукнувся енкаведист. – Відповідаю щиро: ні, не вірю. Але я зобов’язаний розглядати усі такі… листи. І від мене залежить, чи давати цьому анонімному сигналу подальший хід, чи викинути листа у смітник. Вам він, напевно, видається грубою фальшивкою, з якої варто лише покепкувати. Та не все так просто, Алевтино Михайлівно. У молодої радянської влади дуже багато прихованих ворогів. І викриття ще одного такого ворога, хай навіть видуманого, піде лише на користь нашій владі. У всякому разі, так вважає моє керівництво.

– Ви кохаєте Марійку? – тихо запитала Алевтина Михайлівна.

Вона зараз відчувала водночас співчуття і відразу до цього чоловіка.

Солодовніков здригнувся і, не витримавши вимогливого погляду жінки, опустив очі.

– Так, – після паузи глухо мовив він, – дуже кохаю.

– Я вам чомусь вірю, – сумно усміхнулась Алевтина Михайлівна. – Саме тому дам пораду. Такі жінки, як Марійка, не піддаються тискові сили. Лише добра і любові. Запам’ятайте це.

За кілька днів Алевтина Михайлівна випадково довідалась від подруги, яка була дружиною одного з керівників області, що цього молодого енкаведиста направляють на навчання до Москви.

– Знаєш, Марієчко, – обійняла мене за плечі Алевтина Михайлівна, – у моєму житті теж був такий «солодовніков». Я не хочу, щоб ти постраждала від нього так, як свого часу постраждала я…

Упродовж півгодини я слухала історію трагічного кохання цієї жінки, яка була для мене не лише наставницею, а й старшою подругою. Двадцять років тому вона покохала чоловіка, котрий, як і вона сама, був медиком. Вони обоє були черкащанами, допомагали одне одному у важкі роки. Коли в Черкасах остаточно встановилась совєтська влада, в місті з’явилось багато так званих уповноважених центру. Одним із них був Іван Литвинов, який курував постачання в область медикаментів. Як і більшість таких «уповноважених», він був тісно пов’язаний з НКВД. Випадково побачивши Алевтину у спільних знайомих, він тепер чи не щодня шукав з нею зустрічі. Тож чергового разу дівчина сказала йому, що заручена і збирається виходити заміж. Литвинов навіть побажав їй сімейного щастя і довго розпитував про Степана Стеценка, нареченого Алевтини. Після цього він зник з її поля зору. А за місяць по тому Степана заарештували. Його звинуватили у контрреволюційній діяльності, швидко засудили і разом з кількома десятками таких же молодих черкащан етапували кудись на північ. Як вже згодом дізналась Алевтина – на будівництво Біломорканалу.