Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

– А хто просить? Котись собі геть! І облиш мене нарешті!!! – прокричала вона і пішла, нервово погойдуючи стегнами.

Влад стояв як укопаний і сторопіло дивився їй услід. Звісно, він не буде бігати за нею. Але що, чорт забирай, відбувається?! Хто йому пояснить?!

А власне… не пішло би й справді все до біса?!

Він викинув квіти і пляшку з вином у смітник і зайшов до крамниці. Рішуче підійшов до відділу спиртного й узяв літрову пляшку коньяку. Був упевнений, що Віталій із задоволенням розділить з ним це чудодійне пійло. І хай все котиться подалі!

Віра підіймалася сходами і крізь вогку затхлість під’їзду відчула запах парфумів. Його парфумів. Усередині стиснулось. Тільки не це… Тільки не тепер… Водночас до болю в грудях захотілось його побачити й обійняти. Вона так за ним скучила!

Під її дверима, обіпершись об стіну, дійсно стояв Влад.

– А де квіти, вино? – холодно кинула вона, підійшовши. – Що ж ти порушуєш традиції?

– Нащо ти так?.. – зітхнув він.

– Чого ти хочеш від мене?

– Мені без тебе погано.

– А кому зараз добре?

– Давай поговоримо, Вірунь. Будь ласка…

Влад пропустив Віру до дверей. Вона відімкнула їх і сердито глянула на нього.

– Ти думаєш, розмова щось змінить?

– Принаймні дай мені такий шанс…

– Шанс? А хто мені дасть шанс мати нарешті спокій, га? Хто? Нащо ти мене мучиш?

– Вірунь…

– «Вірунь»! – огризнулась вона. – Заходь уже, не стовбич тут! Я не збираюся розводити з тобою рандеву в смердючому під’їзді.

Віра прочинила двері й увійшла, сердито брязнувши ключами об тумбочку. Влад тінню зайшов слідом і тихо причинив за собою двері.

– Кать, я вдома!

Двері однієї з кімнат розчинились, і на порозі постала висока худорлява дівчина.

– Привіт, – сказала вона і з цікавістю позирнула на гостя, що непевно тупцяв поза спиною матері.

– Це Владислав, мій старий знайомий. Випадково зустріла його неподалік. Ми зайшли на чай, – пояснила, щоправда дещо знічено, Віра.

– Ага, я в курсі. Ми вже познайомилися, десь години дві тому, – гмикнула та й пішла собі до своєї кімнати.

Віра обдарувала Влада колючим поглядом і зайшла до кухні.

– То чого тобі? Давай кажи, що хотів, і забирайся. Я втомлена і хочу спати.

Влад важко сів у крісло і втупився у стіл.

– Ну? Чого тягнеш кота за хвоста?

– Вибач мені.

– Та що ти?! – єхидно пирхнула вона.

– Я не можу без тебе. Справді не можу. Пробував – нічого не виходить…

Віра мовчки дивилася на нього. Її лице все ще викривляла гримаса гніву. Вона дістала з шухляди конверт і висипала на стіл його вміст.

– Так, – знов зітхнув Влад, – це моє минуле. Паскудне минуле, яке стискає мою горлянку і не дає спокійно жити. Я поганець, Вірунь. Я паскудник. Мені немає прощення, але я хочу, щоб ти все-таки вибачила мені. Я хотів тобі зізнатись у всьому, справді хотів, але… – Він зрештою замовк, так і не знайшовши слів.

Віра підійшла до вікна і, прихилившись до скла, подивилась у темінь за вікном. У повітрі висіло те важке напруження, що нависало над ними в їхній останній ранок разом. Що могло би порушити його? Нічого! Анічогісінько не зможе порушити це напруження, розплутати цей клубок брехні, в якому заплутався цей нещасний чоловік. І як би сильно вона не любила його, як би сильно не хотіла бути з ним, дозволити собі цього вона не зможе. Нехай їй буде каюк, нехай вона помре від туги за ним, але жити в цьому