Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

– Та й досі десь по сопках бігає, капосна, ніяк її не спіймаю й не втихомирю.

– Я серйозно.

– І я серйозно, Ліно.

– Ліно… Чому ви називаєте мене так?

– А хіба ти не Ліна?

– Ліна? – розгублююсь я.

– То це не твій щоденник?

– Не знаю.

Мені стає геть кепсько. Я ж упізнала цей зошит. Але чий він і хто така Ліна?

«Тато не спить уже кілька ночей. Йому чомусь не малюється, і він не знаходить собі місця. Я чую, як він ходить по своїй частині кімнати, відгородженій від моєї старою шафою-стінкою, як виходить на балкон, як відчиняє вікно й перехиляється через перила, як довго покашлює в темряву. Про що він думає? На що дивиться? Знаю, що в підвальчику в нього також були напади безсоння, особливо в місячні ночі. Але тоді він виходив на поверхню й блукав старовинними вуличками. Він дуже любив ці мандрівки. Казав: у такі ночі архітектура бачиться зовсім по-іншому, скульптурні фігурки на храмі святих Петра і Павла ніби оживають, місто наповнюється давньою атмосферою, і тоді почуваєшся середньовічним художником. Мені здається, мій тато взагалі живе поза часом. І навіть поза земним простором. Може, він справді телепортувався з іншого століття чи з іншої планети?

Удень ми ходимо до парку. Годуємо крихтами качок, що плавають у паркових каналах, спостерігаємо за білочками, збираємо ялинові шишки. Господи, що я там вигадувала про телепортацію? Тато такий земний, такий близький. Мені давно не було так затишно. А ще він вчить мене малювати, пояснює, як змішувати фарби, як добирати колір, як будувати композицію. Радіє, що я хапаю все на льоту. І повторює: справжній художник не копіює світ – для цього є фотоапарат. О, тепер стільки фотоапаратів! А художник – творець, він сам створює свій світ і показує його людям. “Знаєш, Ліно, як непросто – показувати людям, що в тебе там, у самій серединці?.. Дуже непросто…”».

«Учора зустріла Валерія. Він виходив із кафе під ручку з якоюсь молоденькою білявкою. Обоє так радісно сміялися!.. Хотіла зателефонувати мамі – хай знає! Але передумала. Вона, здається, і так уже зрозуміла, що її Лєрик далеко не найрозумніший. То що ж їй, бідній і розчарованій, тепер робити? Хіба вийти заміж за комп’ютер… Але в неї ще є надія нарешті-таки мати власну знаменитість – моя молодша сестричка Віка. Вікуся – гарна дівчинка, вона так само, як я колись, чудово декламує, чарівно всміхається й уже любить оплески. Мама може пишатися нею.

Телефоную, щоб просто перекинутися кількома словами й повідомити, що в мене все о’кей. Мама дивується, що я стала так часто телефонувати. Вона й не здогадується: ці мої дзвінки як запобіжні клапани, як превентивні удари. Тільки б мамуся не надумала раптом особисто заявитися в бабусину квартиру! Тільки б не звалилася на мене, як сніг на голову! Я боюся навіть подумати, що буде, коли вона дізнається про тата. Боже, як я боюся…»

«Епізод із татового дитинства… Дитинства, про яке я досі нічогісінько не знала… Епізод, який не йде мені з голови…

У дитбудинку діти ніколи не наїдалися. Після обіду весь час хотілося ще хоча б сухаря погризти. Старші хлопці говорили, що це директор обкрадає їх: мало того, що додому забирає, то ще й продає, гад, харчі, які виділяють їм.

Якось вони змовилися пробратися вночі на кухню. Харчоблок розташований в окремому будиночку на подвір’ї сиротинцю. Старе, ще польське приміщення з продовгуватими вікнами, чи то забитими намертво цвяхами, чи навічно зашпакльованими. Колись у ньому була холодна польського постерунку. Коли на кухні готували їжу для дитбудинківців, то в одному з вікон піднімали фрамугу й закріплювали довгим металевим штирем на нижній рамі. А коли надворі стояла нестерпна спека, її залишали відкритою на весь день, а то й ніч. Дотягнутися до неї із землі все одно ніхто б не зміг: будиночок на високому кам’яному цоколі. Та й якби хтось дотягнувся, то не проліз би в ту дірку сантиметрів сорок завширшки аж під самим дахом.

Тато був малим і худесеньким. Хлопці поміркували, поприкидали й вирішили, що такому горобчикові прослизнути у фрамугу – раз плюнути. От тільки б дістатися до неї. Підмовили його, зметикували піраміду з власних тіл, він вибрався на плечі верхньому з хлопців, підтягнувся, переліз і зістрибнув на підвіконня кухні. Хлопці не передбачили головного: усі продукти зберігали в коморі, суміжній із кухнею. Двері до неї зачиняли на замок, ще й закріплювали навхрест двома залізними плашками.

На кухонному столі тато знайшов тільки два буханці хліба й консерву з тюлькою в томаті. Перекинув той харч хлопцям. Став вибиратися, а дотягнутися до фрамуги не може. Довелося підсунути стіл до вікна, на нього ставити стільчик. Хлопці не повірили, що на кухні більше нічого не було, розсердилися, що він погано шукав, і не дали йому й шматочка хліба. А в дитбудинку із самого ранку почалися пошуки злодія. Тата вирахували одразу. Вихователька сказала, що в нього все на обличчі написано. Покарали його одного: хлопців він не виказав.

Обурююся: це ж несправедливо – комусь хліб, а йому тільки покарання. Тато сміється. Каже: досі пишається тим, що не виказав тоді тих старшаків. А що покарали… Так за діло ж покарали. А не треба було слухатись, не треба було лізти – у кожного своя голова на плечах. Я ненавиджу їх. Ненавиджу із запізненням у десятки років. Зрада – це страшний гріх. Тато сміється, каже: зненавидіти грішників так само легко, як полюбити святих. Це всі можуть, і так усі й роблять. А от полюбити грішників… Дивний він у мене. Якийсь нетутешній».