Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

«Сьогодні тато розказав апокриф про сірого янгола. Той янгол мені з голови не йде – про що не думаю, а думка до нього повертається. Ніби бачу, як він стоїть серед людського натовпу, самотній і незрозумілий, як дивиться на всіх сумними очима, а люди щось сердито кричать, штовхають його. Мій дивний добрий сірий янгол…

Отож. Було собі в Бога троє янголів. Білий вірно служив Всевишньому, виконував усі його настанови, охороняв від зла й напасті тих людей, на яких Він указував своїм перстом. Його Бог поселив біля себе, на небесах. Другий янгол, чорний, відмовився служити Всевишньому, перейшов на бік зла й став слугою сатани. Бог прогнав його з неба, і той оселився в найнижчому пласті, у царстві вічної пітьми, там, де гніздиться тільки всяка нечисть вселенська та звивається чорний дух. Третій янгол, сірий, сам попросився з неба: він вибрав життя на Землі, серед людей.

Відтоді сірі янголи й живуть серед нас. Вони не можуть злетіти в небеса, але й не можуть стати такими, як люди. Вони понад марнотами людськими, понад нашими дріб’язковими бажаннями, пристрастями й слабкостями. Вони байдужі до матеріальних благ, марнославства й владолюбства. Їм хочеться зробити наш світ ближчим до Бога, навчити людей бути щасливими. Але люди не розуміють цього, вони вважають сірих янголів за диваків, за блаженних, проганяють їх від себе, насміхаються з них, навіть переслідують їх. Сірі янголи приречені на самотність, на страждання, на вічну тугу за небом, на яке вже не можуть повернутися. Але саме вони, дивні й незрозумілі, змушують людей хоч інколи дивитися догори. І люди мимоволі підводять очі до небес і раптом проймаються дивною радістю та печаллю, а часом просто безпричинно плачуть і роблять дивні добрі вчинки».

«Тато малює. Малює зранку до вечора. Тепер він майже не розмовляє зі мною і, здається, навіть не помічає мене. Я приходжу зі школи й бачу, що він не заглядав ні до каструлі, ні до хлібниці. Розігріваю обід, змушую його поїсти. Він відмахується: “Потім, потім…” Ставлю полумисок біля мольберта, іду на свою половину й сідаю за уроки. Через деякий час заглядаю за шафу-стінку – борщ у полумиску так і не зачеплений. Мені сумно й самотньо».

«У школі була зустріч із ветеранами війни. Прийшли двоє дідусів. Один, веселий такий, схожий на гномика, усе жартував і залицявся до дівчат. Дівчата вмирали від сміху. Другого ми охрестили кульдідом, бо його кругла сива голова була наче перецвіла кульбабка. Але ж він таки дід, а не баба. Кульдід ображався на молоде покоління: і такі ми, і сякі, і пересякі – не те читаємо, не те танцюємо, не так одягаємося, не так любимо, усе б нам “хі-хі” та “ха-ха”.

Не люблю я ці розмови. Хіба покоління – це якийсь суцільний шар біомаси, яка однаково думає, однаково реагує, однаково рухається? Чому ж тоді я люблю вірші Володимира Свідзінського, якого давно на світі немає, а молодого патлатого поета у рваних джинсах, який нещодавно приїжджав із Києва, не могла до кінця дослухати? Чому мені так цікаво розмовляти з татом, а з однокласниками немає про що говорити? Шкода тільки, що тато зараз більше мовчить, тільки щось думає й малює, малює й думає».

«Женьшень і Тонька знову горщики побили. І чого вони сваряться? Чого поділити не можуть? Якби Женьшень був зі мною, я б йому й слова проти не сказала. Якби він був зі мною… Якби…

Коли вони ходили вдвох в обнімочку, мені було дуже боляче, і чого тільки я подумки не бажала тоді Тоньці… Але тепер мені болить ще більше, бо Женьшень страждає. Як я його розумію! І якби я могла хоч щось зробити, щоб він не страждав. А Тонька ходить, як кішка, котра гуляє, де сама знає, та оченятка мружить, та кігтики гострить. Кігтики в неї безжальні, і вона запускає їх у Женьку: під час перерви починає говорити дівчатам всіляку гидоту про нього. Дівки сміються. А я ледь не плачу й кричу, щоб вона стулила пельку, бо це бридко – обговорювати того, хто тебе кохає.

Вони перестріли мене після уроків. Тонька і дві її ад’ютантки. Тих двоє тримали мене за руки, а Тонька била в обличчя. Била й плювалася. Плювалася й кричала, що вона знає про мене геть усе: я хвойда, яка ще в сьомому класі спала зі своїм вітчимом, і через це мама прогнала мене з дому, і що вона всю цю правду про мене розкаже завтра в класі.

Не знаю, як я дісталася додому. Зачинилася у ванній, поклала біля себе лезо. Треба відважитися, просто відважитися: один порух по венах – і цього нестерпного болю не стане, і все закінчиться. Зараз я… Зараз… Ні, ще хвилиночку… Я чекала. Чекала, що тато постукає у двері, що стривожено запитає, чого я там так довго. І тоді я йому розкажу, і тоді я виплачусь у нього на плечі, і тоді… Але ніхто не озивався. Я відклала лезо. Вийшла. Підійшла до тата, стала в нього за плечима. Він навіть не озирнувся. Малював янгола. У янгола ще не було обличчя. Тільки лінія земної тверді, наче бите скло, під босими ногами, та баранчики хмар над сірим хітоном, за яким ледь видніються крила. Сірий янгол? Ні, он же з-під сірого хітона визирають білі крила. Це білий янгол у сірому…

– Тату, – покликала я тихо.

Він на мить озирнувся, але не побачив мене.

– Потім, потім, я не хочу їсти.

– Тату! – сказала я голосніше. – Таточку…

Тепер він подивився уважніше. Здивовано перевів погляд із полотна на мене й з мене – на полотно.

– Тепер я знаю, тепер знаю…

– Що ти знаєш?! – закричала я. – Нічого ти не знаєш! Нічогісінько! Твої янголи мертві! А я ще жива! Поки що жива! І