Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

– Тепер я знаю, яке обличчя буде в мого янгола! – сказав він і всміхнувся своєю блаженною усмішкою.

Я розплакалася й пішла підігрівати обід. Я не могла навіть накласти на себе руки, бо хто ж тоді подбає про мого блаженного тата…»

«Коли бабця Ліза так посміхається, то це означає: “Начувайся, сусідко!” Я впевнена: це вона сказала мамі.

Мама увірвалася, як ураган.

– Як, як ти посмів приїхати до квартири моєї мами?! – закричала вона ще з порога. – Як ти посмів явитися до доньки, якої не ростив, не виховував?! Ти, який зламав моє життя! Який навіть на власне житло досі не спромігся… Волоцюга! Бомж! Просмердів тут усе своїми фарбами! Знайшов, де майстерню влаштовувати! Вимітайся зараз же! Негайно! А ти… Ти… Зрадниця!

Вона вдарила мене в обличчя. Я навіть не зойкнула. Я давно чекала цього.

– Я вже йду… Мене вже тут немає… – знітився тато і якось боком став пробиратися до дверей.

Він би й справді просто тихо вийшов із квартири. Але мама кинулася на ту половину кімнати, де тато малював. Тоді відчинила вікно, схопила картини й викинула їх у двір. Намальовані крила навіть не стрепенулися – янголи падали на землю. Отой, у сірому, над яким тато так одержимо працював останні дні і якому ще не намалював обличчя, настромився на вершечок вишні. Чорний сучок проколов його там, де мало б бути серце, і тепер зловісно чорнів над сірим хітоном. Тато, і без того блідий, раптом став сірим, як янголів хітон, схопився за груди й кинувся до балкона. Я злякалася, що він полетить униз слідом за своїми янголами.

– Зачекай! Стій тут! Я зараз підніму, зараз принесу, – крикнула я, вибігаючи з квартири.

Я зібрала янголів. Але отой, прохромлений сучком, безпорадно тріпотів над головою. Я не могла залишити його там. Полізла на вишню. Добулася до самого вершечка. Простягнула руку. І полетіла. Униз.

Коли я опритомніла, навколо мене стояли якісь люди. Я не відчувала болю, тільки боялася, що халатик закотився й видно мої старенькі трусики. Мені було соромно. Я потягнулася рукою до живота, і тут мене різонуло.

Мамине обличчя біля моїх очей. Я вже давно не бачила його так близько. Дрібна сіточка зморщок, на скронях срібні сивинки. Як же це вона таке допустила, не розрівняла, не зафарбувала? Що це з моєю мамою?

– Не плач, мамусю, – прошу її. – І тато тут ні до чого, він не хотів. Це я у всьому винна. Ти ж знаєш, яка я…

Тато стискає мою руку.

– Заспокойся…

– Треба ж якось дістати з вишні, – прошу його. – Не можна ж, щоб він там… Скоро дощ піде…

– Я намалюю такого ж. Ось побачиш! – шепоче він. – Обіцяю тобі.

На моє обличчя падають сльози. Чиї? Мамині чи татові?

Мене кладуть на ноші. У кареті швидкої пахне ліками».

«У мене компресійний перелом хребця. Я лежу на твердому лікарняному ліжку й не рухаюсь. Лікар сказав, що так доведеться лежати місяців два. Потім я почну підводитися, тоді можна буде ставати на ноги, але в жодному разі не сідати. А місяців за п’ять уже стрибатиму, як кізонька. Мені просто пощастило: якби поламався сусідній хребець, усе б закінчилося гірше».

«Лежу й малюю. Однокласники наприносили мені ватману й олівців, і тепер я всім їм намалювала по портрету. Вони охкають і дивуються: ніхто й не підозрював, що я так умію. Я й сама не підозрювала. Казав же тато: “Наука не йде до бука”. За роботою час минає швидше. Скоро почну підводитися».

«Уже встаю. Роблю кілька кроків палатою на спеціальних ходунках. На тумбочці гора малюнків. Здається, ця арт-терапія дуже допомогла мені стати на ноги».

«Телефонував тато. Він дописав свого “Янгола в сірому” і нарешті прийшов до тями, наче після важкої недуги, повертається до нормального життя. Після закінчення картини з корабля на бал: його запросили на виставку. Про нього вже давно не писали, а тут відбою не було від журналістів. Дякую тобі, Боженьку! Як мені радісно! Як мені радісно!!!»

«Тата не стало… Тата не стало! А я нічого не можу зробити. Тата поховають без мене. Боже! За що? Він же малював янголів. Господи…»

«У маршрутці людей, як тюльки – у банці. Більше стоячих та висячих, ніж сидячих. Мені байдуже: я б усе одно не сиділа, навіть, якби було вільне місце. Мені ще не можна сідати. Лікар наказав: “Або лежи, або стій”. От я й стою. Стою, бо лежати не можу. Бо мушу їхати до тата. До тата… Тата вже немає. І я не провела його в останню путь. Якась жінка, хлипаючи в слухавку, сказала, що людей на похороні було дуже багато. Вона сама навіть не сподівалася, що Романа так усі люблять. Люблять… Авжеж. Після смерті можна й полюбити. А де вони, ті залюблені, були раніше?

Мені так боляче, що я навіть плакати не можу. Серце наче обценьками стиснуте, а очі сухі. Мабуть, сльози висихають дорогою від серця до очей. Та жінка натякнула, що тато помер дивною смертю. Що значить “дивною смертю”? Наклав на себе руки? Ні, ні, це неможливо! Мій тато так любив життя, що ніколи б не попрощався з ним добровільно! Його вбили? Уявляю його, самотнього,