Богдан Ославський - Льонтом. Дороги і люди

різав овочі, запікав м’ясо і розкладав то все, припрошуючи гостей. Був господарем у такий тут не звичний спосіб.

Артик усе розповідав про тутешнє життя. Заробітчанські роки у Пітері залишили відбиток і на його мові. Защораз він каже «карочє», непритаманне загалом російськомовним узбекам. Сини також у Петербурзі. Старший уже вісім років як не вертався додому, але присилає гроші. Молодший кілька разів приїздив. У батька ж почались проблеми з ногою і він тут, аби лікуватися. Далі вже буде видно, чи знову потягне «стройку».

Люди виїздять будувати Росію цілими сім’ями. Рідше — у Казахстан. Платять їм небагато і куди менше, як гастарбайтерам із України. Та й не люблять їх там. Зрештою, нікого не люблять, але до них — «чурок» — мають нелюбов особливу. «Коли узбеки б’ють у нас росіянина, -каже Артик, — то мєнт втручається і боронить, а там, як росіяни узбека луплять, мєнти йдуть помагати».

— Богдане, а в тому вашому Києві стройка є? -питає у мене Сара. — Наш син на стройці працює. Робота є у вас?

— Стройка, — кажу, — є всюди.

— А ваш там народ працює чи як? Узбеки є?

Хочеться сказати, що й узбеки є всюди.

На тарелі незвичні для мене цукерки — білі кульки, тверді, солодкі. Їх готують зі змішаної з борошном цукрової пудри. Ми вже трохи більше їмо, а не лишень до чаю присолопилися. Чайник поновлений вдруге, якщо не втретє.

Врешті з трапезою покінчено. Тепер Світлані пропонують подивитися, як жінки корову обходять, а мене Артик забирає, щоб показати водоканал. Залишаю подвір’я й слідую ґрунтовою дорогою за господарем. Артик накульгує, дається взнаки болячка.

— Узбеки — працелюбний народ. Ми з нічого будуємо. Дерева майже нема. А бачиш ці всі будинки? — показує на село. — Кожен зводять до року.

— А хто будує?

— Молодь. Молодь, — каже, — в нас тягнеться до села. Роботи нема. Чого в місті з голоду помирати? Тут усе своє. Ділянку дадуть. У нас усе росте, карочє, все, якщо поливати нормально. І їжа, карочє, калорійна від сонячної енергії -ніде такої нема. То і не перетравить кожен. Ми, знаєш, у Пітері, добре, жирно їмо: сир, ковбаса, картопля, але як вертаюсь додому — два тижні треба, аби до їжі звикнути. Та й син так само. «Тату, — каже, всю ніч не спав, бігав туда-сюда».

Не знаю, де тут правда. У мене виникла інша підозра, але вона не їжі стосується. Справа в тім, що незвиклий шлунок погано сприймає тутешню воду. Хіба мінералка нормальна, а так — вип’єш сирої — будеш бігати, і добре, якби лишень одну ніч. Інший узбек розповідав мені схожі речі. Казав, що коли вертається додому, то зо тиждень чи два йому треба, щоб звикнути до води.

— Ну то, — продовжує Артик, — у селі можна жити. Ділянку взяв, за рік відбудувався та й усе. Молодь бере.

— А як будується?

— Та так. Починає влітку або й скоріше. Спочатку дім швидко вгору росте, аж поки до даху доходить.

— А що дах?

— Дерева треба. Хто може, то ще восени дах кладе. Такий, як у вас. А ні — то, карочє, плоский роблять, а там уже як вийде. Будуть гроші — перероблять.

Підіймаємось на невеликий глиняний насип і бачимо порослий очеретом канал.

— Ну ходімо, ходімо. Я тут давно вже не був. Як ноги почали боліти... Бачиш, — показує червоні плоди на кущі, — солодка, як ягідка. То діти її рвуть і здають. Потім із того сильну отруту можна зробити. Грошей трохи буде, батькам поможуть.

Досі я не описував Артикову зовнішність, бо не бачив у тому потреби. Є собі чоловік то й є -не важливо, як виглядає. Та зараз він здається мені дуже прив’язаним до всього, на чому стоїть. І не лишень тому, що любить своє життя. Хоч обличчя, широка спина, губи, ніс, волосся і навіть кульгавість відповідають повсюдному тут блаженному сумові. Вбраний був у штани з лампасами і байхову сорочку у велику клітинку, на ногах — чорні ґумові тапочки.

Ми йшли вздовж берега, а вздовж берега були хлопці. Засмаглі, чорні, з вимащеними глиною руками, обличчям, одягом, геть усім. Різні зростом і віком, як на мене, — від дванадцяти до шістнадцяти років. Всі вони — школярі. Робили цеглу.

Багатьох Артик добре знав особисто. З усіма вітався, а декому ще й узбецькою розповідав щось про мене. Хлопці відривалися ненадовго.

— Увечері вони глину готують, — пояснює Ар-тик на моє прохання. — Бачиш, накопують твердої землі й заливають водою. До ранку вона вся розм’якне.

— То вже зранку вони будуть тут?

— Ні. З дев’ятої, може, з десятої, карочє, коли сонце високо підніметься. Вранці шкідливо -ноги можна так простудити. Вони ж у мокрій землі талапаються. Цеглу нарізають спеціальною формочкою і сушать. Бачиш, — показує на склепаний із дощок прямокутник, — краї обмотали плівкою, аби ковзало добре.

— І за скільки цегла буде готова?

— Тиждень під сонцем — і як бетон.

— Не випалюють?

— А нащо? Вона тверда.

— Собі, — питаю, — чи на продаж?