Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

жовтувате місячне світло. Було по-особливому тихо. Навіть трішки моторошно. Навколо — нікого. Чутно було лише віддалений собачий гавкіт із села Братська Борщагівка, яке розкинулося на південь від Києва.

На невеликий засніжений пагорб вийшов Євген Михайлович Коновалець. Його висока фігура впадала у вічі, адже навколо — лише жмути висохлої трави та худий кущ. Він дивився на село, означене ледь помітними вогнями. Там, зовсім поруч, десь за версту, вже позиції гетьманців. Нещодавно розвідка донесла, що сердюки, які стоять у селі, збунтувалися і вбили двох російських офіцерів. Розтерзані тіла знайшли за сараєм на півночі Борщагівки. За добу туди прибув військово-польовий суд гетьмана, але нікого не знайшли.

А вчора в Облоговий корпус прийшли два сердюки у пов­ному озброєнні з пропозицією заступити на службу. Звідки вони з’явилися, було абсолютно незрозуміло. Їх обшукали. В одного з них знайшли книжку для записів, щось на кшталт щоденника, з якого можна було зрозуміти, що вони вже тричі переходили з одного табору в інший. Це був час, коли ні­хто не міг збагнути, що є правда, і готовий був змінювати свої погляди. Далеке собаче завивання наростало, але раптово обірвалося. Коновалець зіщулився.

— Потрібно виступати, Симон Васильович видав наказ, — несподівано за спиною почувся чоловічий голос.

Євген Михайлович повернувся і побачив Олександра Петлюру. Він стояв у сірому жупані, у валянках, на папасі можна було розгледіти кокарду, а під башликом — погони.

— А ти яким вітром? — здивувався Коновалець.

— Не міг усидіти в штабі, відпросився у брата. Вирішив, що тут з мене буде більше користі, — без помпезності відповів Петлюра.

— І не лише ти так думаєш. Ось нещодавно до мене колишній поміщик з-під Львова приїхав. Сказав, що син у січовиках числиться, то він і приїхав доглянути за ним, — усміхнувся Євген Михайлович.

— Ато-о-ож, — протягнув Олександр.

— Воно то й так… Ось стою я і думаю, що ми за крок від того, щоб змінити історію, — раптом сказав Коновалець.

— Але ж будь-яка дія — це вже зміна, — продовжив Петлюра.

— Іноді навіть очікування — дія, — простягнув Коновалець.

— Тоді чому ти тут? — запитав Петлюра.

— Чому? Я… — хотів було відповісти Коновалець, але зненацька замовк.

У його голові несподівано стало так холодно, як і на зимовому пагорбі. Він хотів було сказати, що бореться за найсвітліше, бо темрява йому огидна, але ця фраза здалася надто наївною. І тоді в його свідомості з темряви минулого яскравим світінням виринув спогад, і Євген Михайлович побачив низьку хату в селі Зашків. Біля столу, який висвітлювався гасовою лампою, сидів батько — згорблений, якими бувають обтяжені совістю люди. На дерев’яній поверхні стола лежало з десяток австро-угорських крон, — вони стопкою височіли біля пергаментного аркуша з написами. Нерівний лад цифр раптом обривався знаком — згорбленим, як сама смерть. «Занадто просто, занадто просто, мій сину, бути поганою людиною і дуже важко бути хорошою. Це — велика праця», — піднімав свої сумні очі батько й дивився на маленького Євгенчика, який намагався зрозуміти, що відбувається. І тоді, ніби порвана струна, лунав довгий подих Михайла Коновальця, управителя місцевої народної школи, що загруз у боргах. Йому хотілося розповісти синові правду, закричати про те, що несправедливість прошита в самій тканині буття, заволати від болю! І тоді, коли йому стало геть зле, нараз до столу підійшла Марія — його дружина, сільська вчителька. Вона поклала руку на волосся, погладила ранню сивину, ніби хотіла розчесати сумні чоловічі думки. Цей дотик ударив Михайла, наче струмом. Він підняв голову і щось беззвучно прошепотів, зрозуміле лише дружині.

— Це велика праця, — несподівано промовив Євген Михайлович.

— Що? Пробач, не зовсім зрозумів, — відповів Петлюра.

— Ні. Нічого. Це тільки слова, — зітхнув Коновалець.

Петлюра гмикнув, але не став удаватися в подробиці. Кілька хвилин вони мовчали. Раптом Євген Михайлович пожвавився:

— У Голосіївському лісі стоїть другий полк січовиків, а навпроти окопалася гетьманська Інструкторська школа старшин. Лінія протистояння пройшла якраз по струмку. Одного разу наші вартові йдуть уздовж води і чують, як вартовий школи кричить: «Стій! Пароль?» А наші відповідають: «А ви хто?» «Школа». «Ну, добре, ми знаємо, що пароль наразі «Зброя», але краще було б, якби він був «Самостійна Народна Україна». Коли січовики це промовили, важке мовчання накрило всіх. Тоді гетьманці кричать: «Тож бувайте здорові». А наші відповідають: «Якби ж ми пішли разом до Києва, а то холодно, і школа час даремно гає». На тому й розійшлися. Я коли чую такі історії — моторошно стає, — сказав Коновалець.

— Чому? — поцікавився Петлюра.

— Я не знаю, коли скінчиться війна, — відповів Євген Михайлович.

— Але все це необхідно. І війна, і мир, — сказав Олександр.

— Так, так… А біля Борщагівки окопалися відділення Святополка-Мирського й Кирпичова. Кажуть, що серед них іще залишилися гетьманці з українськими відзнаками. Так от, батареї Святополка відмовляються слухатися «начальника з цибулиною», тобто з українською кокардою, — сказав Коновалець.

— Це ж… — почав казати Петлюра, але Євген Михайлович його перебив.

— А наш отаман Зелений рветься до Києва, бажає увійти першим, хоча я суворо заборонив йому це робити. Та частини його Дніпровського коша вже пішли на Білогородку, адже отаман дав три дні на розграбування міста, — сказав Коновалець.

— Це означає… — почав було Петлюра.

— Це означає, що сьогодні невідомо, хто ворог. Ось що мене обтяжує. Навіть ті, кого можна назвати ворогом, часто-густо ворогом можуть і не бути. І навпаки: ті, хто поруч, можуть воднораз зрадити, — сказав Коновалець.

Петлюра вкотре хмикнув. Собаки в селі завили ще дужче. Холод геть скував шкіру, мало не перетворивши її на подобу кори дерева. Слід було піти погрітися, опинитися в теплому приміщенні, простягнути руки до вогню, щоб відчути знову, що ти ще живий. За хвилину на пагорбі вже нікого не було. Покривало темряви, напнуте вздовж долини, розривалося маленькими вогниками села, які тьмяніли, тьмяніли, а потім і геть змеркли.

За годину