Летиція Коломбані - Коса. Сплетіння долі

не понесуть. Якісь пожитки, трохи їжі в дорогу – рис і пападуми,[44] – приготовленої нашвидкуруч, поки Нагараджан був у полі. Сміта знає, що він їх не відпустить. Вони більше не обговорювали її задум – його позиція зрозуміла. У неї, отже, немає іншого варіанта, крім як дочекатися ночі та тікати, сподіваючись, що брахманова жінка нічого не помітить до того часу. Варто їй лиш дізнатися про нестачу грошей, як життя Сміти опиниться під загрозою.

Опустившись на коліна перед маленьким вівтарем на честь Вішну, Сміта молиться, благаючи його захистити їх. Вона просить його зглянутися над нею та її дочкою, оберігати їх під час цієї довгої подорожі – попереду в них 2000 кілометрів, які доведеться долати пішки, автобусом, поїздом, аж поки не дістануться Ченнаї. Виснажливої, небезпечної подорожі, що невідомо чим завершиться. Сміта відчуває якесь дивне тепло в душі, наче цієї миті вона вже не сама, наче мільйони недоторканних стояли навколішки перед маленьким вівтарем і молилися разом із нею. І тоді вона дає Вішну обітницю: якщо їм удасться втекти і брахманова дружина нічого не помітить, якщо джати не наздоженуть їх, якщо вони дістануться Варанасі та сядуть на поїзд, якщо, врешті-решт, їм пощастить опинитися на півдні живими, то вони обов’язково вирушать до храму Тірупаті, щоб віддати шану його милості. Сміта чула про це загадкове місце, розташоване на горі Тірумала, за 200 кілометрів від Ченнаї, найбільш відвідуваний паломниками об’єкт у цілому світі. Кажуть, ніби щороку туди приходять мільйони прочан, аби принести свої дари Шрі Венкатешвара, Володарю Гори, одному з найшанованіших утілень Вішну. Вона знає, що її Бог, що захищає вірних, не залишить їх. Знявши з вівтаря маленький пошарпаний образок, перед яким вона молиться, – кольорову репродукцію чотирирукого бога, – Сміта кладе його поближче до серця, ховаючи під сарі. Їй більше нічого боятися з такою охороною. Раптом у неї виникає відчуття, ніби її плечі огортає плащ-невидимка, захищаючи від небезпеки. У таких обладунках Сміта непереможна.

На село вже опустилася ніч. Нагараджан тепер дихає рівно, розмірено, легко посопуючи. Це не агресивне бурчання, а радше ніжне муркотіння, схоже на рикання тигреняти, що скрутився коло материного живота. Сміта відчуває, як стискається її серце. Вона любила цього чоловіка, звикла до його заспокійливої присутності поруч. Утім, жінка зневажає його за те, що йому бракує сміливості, за той гіркий фаталізм, яким він покрив їхнє життя. Їй хотілося б утекти з ним. Вона перестала кохати його тієї миті, коли він відмовився боротися. «Любов – ненадійна річ, – каже вона собі, – іноді вона минає так само швидко, як і приходить, з одним лиш помахом крил».

Відкинувши ковдру, вона відчуває, як паморочиться у голові. Хіба не божевілля – вирушати в таку подорож? Якби тільки вона не була такою непокірною, такою неслухняною, якби тільки цей метелик не пурхав у неї в животі, вона могла б відмовитися від боротьби, прийняти свою долю так само, як із нею змирилися Нагараджан та їхні брати даліти. Лягти знову і дочекатися світанку, не сподіваючись навіть на сон – так, як чекають на смерть.

Але назад шляху немає. Вона взяла гроші з того слоїка на кухні в будинку брахмана, а вже зробленого не повернеш. Тож треба вирушати у подорож, кинутись стрімголов у цю пригоду, що заведе її далеко – або, можливо, нікуди. Ні, її не лякає ні смерть, ані навіть страждання – якщо говорити тільки про неї, то вона не боїться майже нічого. А от за Лаліту мати дуже переживає.

«Моя донька сильна», – повторює Сміта, щоб заспокоїти себе. Вона зрозуміла це ще в день її народження. Коли сільський акушер оглядав дитину після пологів, вона його вкусила. Той тільки посміявся – маленький беззубий рот хіба може боляче вкусити? У нього на руці зостався крихітний слід. «З неї виросте жінка з характером», – тим часом сказав він. Ця маленька шестирічна далітка, ледь вища за стільчик, сказала «ні» брахману. Стоячи посеред класу, вона подивилася йому в очі та сказала «ні». Не обов’язково народжуватися в поважній родині, щоб бути сміливим. Ця думка додає Сміті сил. Ні, вона не залишить Лаліту в цьому болоті, вона не віддасть її на відкуп цієї проклятої дхарми.

Мати підходить до ліжечка, в якому спить її дочка. «Дитячий сон – це диво», – думає вона. Лаліта спить так солодко, що її починають гризти докори сумління через те, що їй доведеться розбудити дочку. Риси її обличчя спокійні, гармонійні, чарівні. Коли вона спить, то здається ще меншою, наче знову перетворюється на немовля. Сміті хотілося б ніколи цього не робити: будити дочку посеред ночі, щоб тікати. Дитина нічого не знає про материні плани; вона не знає, що сьогодні вона бачила батька востаннє. Сміта заздрить її невинності. Вона вже давно втратила здатність спокійно спати вночі, тікаючи від життєвих проблем. Ночі не приносять їй нічого, крім бездонної прірви, та й сни її такі ж чорні, як і той бруд, у якому їй доводиться копирсатися вдень. Може, там, в іншому місці, щось таки зміниться?

Лаліта уві сні притискає до себе єдину ляльку, подаровану їй на п’ятий день народження, – маленька «Королева бандитів», замотана в червону хустку із зображенням Пхулан Деві.[45] Сміта часто розповідала їй історію цієї жінки з нижчої касти, яка була віддана заміж у віці одинадцяти років і стала відома тим, що повстала проти своєї долі. На чолі банди дакоїтів[46] вона захищала пригноблених, нападала на багатих землевласників, які ґвалтували дівчат із нижчих каст на своїх землях. Відбираючи багатства в заможних і роздаючи їх біднякам, вона стала справжньою народною героїнею, а дехто вважав її втіленням богині війни Дурги. Звинувачена в сорока восьми злочинах, вона була заарештована та ув’язнена, проте потім її звільнили, після чого жінка була обрана до парламенту, а одного дня її вбили посеред вулиці троє чоловіків у масках. Лаліта обожнює цю ляльку, як і всі місцеві дівчатка. Тут її можна побачити на сходах ледве не біля кожного будинку.

– Лаліто, прокидайся. Ходімо!

Дитина прокидається, полишаючи сон, що належав тільки їй, і вона дивиться на матір