Тамара Крюкова - Повторення пройденого

— Уявляєш, завтра він уже не зможе бігати, — задумливо сказала вона.

— Треба завадити йому поїхати на змагання?

— Але як?

— Поки не знаю. Я так чи так залишаюся, — сказав Антон.

Зірвавшись із язика, слова набули особливої значущості. Тепер шлях назад було відрізано. Зараз Настя спуститься в люк… А що потім? Раптом машина часу настроєна тільки на одне повернення? Тоді йому доведеться навіки залишитися в минулому. Антон відмахнувся від цієї страшної думки.

— Я теж, — тихо сказала Настя.

Антон був такий заклопотаний своїми сумними роздумами, щодо нього не зразу дійшов зміст її слів.

— Що? — перепитав він.

— Я залишаюся з тобою, — повторила Настя.

У Антона немов тягар спав з плечей. Його раптом охопила така нестримна радість, неначе вони вже здійснили подвиг і врятували Толь Івановича.

— Настю, ти молоток! — вигукнув Антон. — Разом ми обов'язково щось придумаємо.

Вони взялися за руки і побігли до школи.

Грандіозна надзвичайна пригода струсонула всю школу. У шостих класах урок було зірвано. Коли вчителі прийшли до кабінетів і виявили, що учнівські лави порідшали, немов населення середньовічної Європи після епідемії чуми, то кожен з них відчув справжнє потрясіння. Подібної пригоди в історії школи не бувало. Обурення вчителів вимагало виходу. Шестикласників зібрали на екстрену лінійку.

У холі яблуку ніде було впасти. Вишикувані за класами діти чекали на кару. Атмосфера панувала збуджено-запальна. Багато хто втік з уроку не тому, що він був злісний прогульник, а лише скоряючись закону натовпу. І тепер у лавах порушників снували суперечливі настрої. Тихоні тремтіли перед гнівом директора. Постійні шалапути раділи, що цього разу не вони були заводіями. А середнячки побоювалися, але в той же час розуміли, що за такої масовості винних їм серйозне покарання не загрожує.

Очікування директора скрашувалося стусанами, штовханами і невеличкою колотнечею. Класні керівники приструнчували надто гарячих порушників порядку, але це лише переносило вогнище активності до іншого місця. Напруга зростала. Коли вона досягла свого апогею, до холу у супроводі двох завучів вийшов Валентин Степанович, сивоволосий директор школи. Він обвів присутніх поглядом професійного дресирувальника дуже диких тварин. Гомін миттю ущух. Запала тиша. Директор витримав паузу, щоб усі відчули глибину свого падіння, і лише потім мовив:

— Такої кількості прогульників у нас ще не було. Це що, епідемія? Стихійне лихо?

Охочих розширити кругозір директора і відповісти на ці питання не знайшлося. Валентин Степанович продовжив свій монолог.

— Я вас запитую. Чому ви зірвалися з уроків? — чітко запитав він, відокремлюючи кожне слово, наче диктував диктант.

У холі було тихо, як у гробу. Живого спілкування із залою явно не виходило, і Валентин Степанович змінив тактику. Він резонно розсудив, що добровольців треба вибирати примусовим порядком. У пошуках слабкої ланки директор оглянув присутніх і зупинив свій вибір на Нікітіній, яка стояла в першому ряду. Тиха й боязлива, вона вперше опинилася серед порушників. І без того миршава, під суворим поглядом директора дівчинка, здавалося, зіщулилася і стала меншою. Нікітіна мала за краще б узагалі розчинитися в повітрі, проте ілюзія такого масштабу була їй не до снаги. Дівчинка перелякано пробелькотіла:

— Сказали, що в крамниці жуйку дають.

— Жуйку?! — перепитав Валентин Степанович. — І через це ви побігли, як бараняче стадо?

Усі дружно продемонстрували, що мовчання — знак згоди.

— Ну і як? Купили ви там вашу жуйку? — продовжував допит директор.

— Ні,— тремтячим голосом відповіла дівчинка.

На підтвердження її слів у лавах шестикласників зчинився обурений гомін. Подія набувала іншого забарвлення. Тепер уже всі почували себе не винними, а обдуреними.

Щиро кажучи, він не надто переймався тим, що потрапив до лав злісних порушників. Йому за це нічого не загрожувало. Тут він був невразливий, майже людина-невидимка. Але все-таки було трішки кривдно, що всі одразу ж накинулися на нього, а Толик виявився кругом у виграші. І перед Настею герой, і сухим з води вийшов. Уміють же влаштовуватися люди! Проте Толик, побачивши, що над Антоном збираються хмари, став на його захист.

— Він не винуватий. Він просто всіх пригостив і нікого не підбивав тікати.

Хлопчикова сміливість робила йому честь. Антон засоромився своїх недавніх думок.

— Отже, винних немає? — спитав директор і суворо звернувся до Антона: — Тоді чому всі втекли?

— Я пожартував. Я ж не знав, що всі повірять, — невинно промовив Антон.

У нього виникло відчуття, що все це вже відбувалося. Як кажуть французи, «дежа вю». Ситуація була напрочуд схожа на його жарт з рекламною акцією, коли кілька чоловік з їхнього класу рвонули до крамниці по дармову кока-колу.

— Завтра прийдеш у школу з батьками, — наказав директор. — Це відіб'є у тебе бажання