Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

— Ой, вибачте, трансматеріалізатор, — вибачилась червоноволоса жінка з людської раси. Разом зі своїм чоловіком вона стояла в натовпі покупців, повз яких проходила Лорелін, скануючи юрбу в пошуках Валеріана.

— Він дозволяє послати будь-який предмет з одного світу до іншого, — монотонно провадив касир. — Будь ласка, вбийте код, який ви одержали разом із вашим квитком, і цілий та неушкоджений він чекатиме вашого повернення зі зворушливої подорожі до грандіозного Великого базару, першокласного місця знижок галактичного масштабу.

Турист чоловічої статі вбив код у механізм, і товар зник, будучи відправленим до Землі, Альфи чи якого іншого місця, що його пара оця звала домом.

— Неймовірно! — викрикнула жінка. — І так зручно!

Чоловік не мав настільки захопленого вигляду, як його дружина. Його обличчя було червоне та спітніле під візором жовто-чорного шолома.

— Ти хотіла сказати «такий вже непотріб», — пробуркотів він. — Ти ж навіть не знаєш, якого дідька ти його придбала!

— Ну ж бо, любий, не будь таким буркотуном! Воно ж… — жінка намацувала потрібне слово, — …декоративне. Спробуй хоч трохи бути цивілізованим!

Її чоловік оглянувся довкола. Лорелін на мить стала свідком цієї сімейної драми й помітила, що чоловік обвів очима спочатку один гурт чужинців, потім другий, згодом третій.

— Цивілізованим? — запитав він глузливо та згорда. Його губи скривилися від майже неприхованої відрази. — Ага, авжеж.

У вусі Лорелін почувся голос майора Гібсона. Він одвернув її від неприємного прояву нетолерантності, свідком якого вона щойно стала, але інструкції не обіцяли нічого доброго.

— Сержанте! — гарикнув Гібсон. — Назад на базу, сержанте. Негайно.

— Я не можу кинути тут свого партнера, — відповіла Лорелін, і далі скануючи натовп.

— Це наказ, сержанте.

Лорелін прикусила губу від розгубленості, досади й занепокоєння. Її погляд перемістився на стіну базару. Знехотя вона почала рух у тому напрямку. Аж раптом, маневруючи крізь тисняву задоволених туристів, що переважно залишилися з порожніми кишенями, вона запитала:

— Валеріане! Ти мене чуєш? Скажи щось!

— Я тебе чудово чую, — відповів такий сподіваний голос. Лорелін видихнула повітря, яке тамувала, сама того не усвідомлюючи.

— О, то ти тут! — вигукнула вона. Полегкість і роздратування змішалися в її голосі в рівних пропорціях. — Час забиратися звідси. Якого біса ти тут робиш?

Лорелін знову стала пробиратися до стіни навколо базару, звичним рухом вихопивши зброю в одного з охоронців-сиїртів так легко, що той нічого не помітив.

— Шоплюся, як бачиш, — донісся Валеріанів голос.

Лорелін глянула на зброю, яку щойно поцупила, і подумала, що певніше буде сказати, що «шопиться» саме вона.

— Ти живий-здоровий?

Далі запала довга пауза, доволі довга, щоб Лорелін знову занудило коло серця.

— Майже! — його голос не був писклявий, проте вищий, ніж звичайно. І враз почулися постріли.

Не сповільнюючи ходи, Лорелін розвернулася й попрямувала назад на допомогу.

Гібсон, звичайно ж, спостерігав за нею, і її розворот від нього не вкрився. Пролунав його рвучкий і сердитий голос:

— Розверніться, сержанте! Виконання завдання — найважливіше! Нам потрібен конвертер!

Лорелін нахилила вниз підборіддя, демонструючи впертість, яку її норовливий партнер відразу б упізнав, якби був там і якби його не потрібно було негайно рятувати, і прямувала далі.

— Агенте Лорелін! Що ви робите?

— Повернусь за хвилину, — пообіцяла вона.

— Сержанте, назад, на базу, це наказ!

Із болем вона підкорилася. Валеріан був близько, він сам так сказав. Але вона була б ладна стати до бою, якби почула від нього хоч щось, що примусило б її до того.

— Повертаюся! — відповіла вона, біжучи риссю назад до стіни та міркуючи: «Сподіваюсь, я не зробила зараз жахливої помилки…»

Валеріан добіг до кінця вулиці, що вела до муру. Чудового, дивовижного, а головне — твердого муру. І то був не просто мур. То був справжній мур навколо території базару. Ніколи не гадав він, що шматки каменю, складені один над одним, можуть бути такі красиві. Йому майже захотілося їх поцілувати.

Валеріан уважно розгледів мур, міркуючи, чи здужав би хутко перелізти через нього. Мур був старий і пошарпаний, у ньому нескладно було знайти опори для ніг.

Але невдовзі він згадав про предмет, що нагадував коробку з-під взуття завеликого розміру, яка причепилась до його руки, і збагнув, що лише з допомогою правиці на стіну не видереться. Він смачно вилаявся, але, попри все, зробив спробу, бо іншої ради не бачив. Простягнувши лівицю, він підтягнувся, чіпляючись за виступи для пальців ніг, допомагаючи собі схованою в Рукаві рукою та намагаючись хапатися другою, відпускати її і знов хапатися. Кожен рух, як і гадалося, був важкий.

Важкий і загрозливий для життя. Чи зможе він дістатися до воріт? Він вернувся назад, наміряючись пройти вздовж муру й подивитися, як далеко той простягається, аж раптом його очі округлилися.

Знайомі силуети затулили сонячне проміння наприкінці вулиці. Високі незграбні тіні кодхар’ганів та приземкуватіші компактні й рухливі — піт-ґорів. Валеріан вирячився на них, і вони, теж його помітивши, підняли зброю і почали стріляти.

У відчаї Валеріан повернувся до стіни, і його погляд впав на щось темне. Тінь… у стіні.

Діра.

Чарівна, славетна, квадратна дірка саме там, де хтось витяг один із різьблених каменів. І, якщо трішки пощастить…

Він припав до землі біля дірки. Чудово! Звиваючись, він проліз у неї. Якусь мить він допомагав собі маневрувати вільною рукою і раптом збагнув, що загубив перлину. Ніби в уповільненій зйомці Валеріан бачив, як вона відкочується назад до входу. Лаючись собі під носа, Валеріан кинувся вперед, вхопив її пальцями і смикнув руку назад, відчуваючи на ній гаряче дихання піт-ґора, який клацнув велетенськими зубами за якісь сантиметри від неї. І лише тоді він почув голос у себе над вухом.

— Тобі допомогти?

«Лорелін!»

Вона кинулась вниз поруч із ним,