Ольга Купріян - Щоденник Лоли

з нашого класу? І чому Ната так таємничо всміхалася? Може, він узагалі не ходить у школу? А раптом він старший? А раптом це шанувальник із блогу? Але стоп: звідки б він дізнався про нашу класну гру?

На перерві між іншим сказала дівчатам, що це може бути хтось не з класу. І подивилася багатозначно на Нату. Ната ніяк не відреагувала. Окей, спробуємо з іншого боку. Я тоді кажу: «А раптом це багатий залицяльник із моїх фоловерів?» Аська засміялася, а Ната у своєму репертуарі — зануда: «Лолка, це не смішно. Ніхто тобі просто так нічого не даруватиме, ти в курсі?» Тоді я розізлилася, бо чому це ніхто мені просто так нічого не даруватиме?! І не просто так, а тому, що я КЛАСНА! І їм подобається мій блог. І ясно, що їм нічого від мене не дістанеться, бо всі знають, що я з Пашею. Я пишу про це в блозі. Постійно!

Перед сном.

Знайшла в себе в торбі ще один пакунок. Там був набір із дешевого гелю для душу й мила — від «Таємного Санти». Дуже смішно! Дізнаюся, хто це підкинув — придушу!

22 грудня

Здається, я завалила всі контрольні. Не те щоб мене сильно парило — я ж не Гера — але все одно якось тупо. Хочеться хоча б десяток чи дев’яток, але не хочеться робити всі домашки… А моя «схема» не зав­жди працює ідеально, тому доводиться задовольнитися вісімками. Ну але що, хай Ната париться оцінками, а я своє знаю.

Пізніше.

Сьогодні Аська «спалила», як я пишу в щоденнику у шкільній бібліотеці. Але треба ж таке, її здивував не сам щоденник, а те, що Я СИДЖУ В БІБЛІОТЕЦІ!!! Оце новина! Оце СЕНСАЦІЯ!!! Вона ще так сказала: «Ти що, Лолка, в бібліотеці забула? Прислали щось цікавеньке на тему блогу чи косметики, чи що?» — і так ще хитренько засміялася: «Хі-хі-хі» — і руки склала на грудях, типу мене застукала. Невже в мене така репутація? Невже я не схожа на людину, яка ходить у біб­ліотеку? Ну, час від часу ходити повчитися чи книжку взяти почитати? Я розлютилася і нагрубила спересердя Асі й за­одно бібліотекарю.

Асі сказала, що це не її справа, ЩО я читаю у свій вільний час. Я ще так виразно підкреслила про «вільний час». А Книгожеру гримнула, що якщо він так довго шукатиме все замовлене, то до нього учні перестануть ходити. А тоді розвернулася й пішла. Не хотіла, щоб Аська бачила, що я замовила. Це була «Поліанна», я люблю її перечитувати час від часу. Якось я навіть думала збрехати, що загубила книжку, й не віддавати її в бібліотеку, але потім передумала. Тим паче, книжка вже така потріпана, що краще вже хай Книгожер її клеїть, аніж я.

Але мені все-таки дуже хотілося перечитати на канікулах «Поліанну», тому я вирішила дочекатися, поки Аська вийде (до речі, чого я не додумалася спитати, що вона САМА робить поміж книжок?!! Вона ж теж не має репутації сильно вченої, теж мені!) і забрати своє замовлення. Поки я вичікувала Аську в засідці — от же ж розсілася, реферат переписує чи безплатний вай-фай їй треба? — побачила щось неймовірне.

МІЙ Паша прийшов у бібліотеку разом із Тонькою з паралелі! Те, що Паша ходить у бібліотеку, — для мене не дивина, але чого він припхався туди з Тонькою?!!!

Я не витримала й повернулася в бібліотеку, щоб з’ясувати в Паші, що відбувається. Застала таку картину: за столом серед журналів возсідає Аська й фотографує на смартфон якісь олдскульні розгортки. Книгожер хитається на драбині з горою замовлених книжок, серед яких краєм ока вихоплюю потріпаний корінець «Поліанни». А Паша з Тонькою-червоний-ніс сидять собі мило за столом і перебирають підручники з біології!

Я зайшла й голосно кахикнула. Аська підскочила, гикнула й закрила собою журнали. Як у неї це вийшло — досі дивуюся! Треба було сфоткати, але я була геть не в стані. Книгожер впустив горішню книжку, вона гепнулася на підлогу так, що сторінки точно пом’ялися. Книгожер скривився, наче від болю або наче він з’їв півлимона. Бідолашний! Паша й далі гортав свої підручники, а Тонька скоса зиркнула на мене й вишкірилася. Потім щось прошепотіла Паші на вухо (і мало не вперлася своїм носищем у щоку МОГО ХЛОПЦЯ!!!) — от нахаба! Паша неохоче підвів на мене погляд — і чогось мені здалося, що не дуже зрадів. Хоч ми не бачилися після уроків, мабуть, із годину. У Паші було тренування.

Тоді я стріпнула волоссям — я це вмію робити ефектно! — і сказала: «О, Аська, ти досі тут!» — наче всіх інших не побачила. Аська спробувала непомітно покласти на стіл свою сумку. Саме в цю мить Книгожер намірився поправити вільним ліктем книжку, що зібралася була впасти з полички, і всі замовлення полетіли на підлогу.

БУХ! Це було, як в уповільненій зйомці! Шкода, що я не встигла дістати смартфон… На бібліотекаря, щоправда, було гірко дивитися… Але, на щастя, «Поліанна» впала на всі інші книжки й не поранилася. Тобто не забилася. Тобто вціліла. Тоді я підійшла й узяла свою книжку й попрямувала — дуже по-віль-но — до столика видач замовлень. Мій шлях пролягав якраз через стіл, за яким сидів Паша і його бридка «подружка». Я вирішила проігнорувати це все, бо вона не варта моїх нервів. Теж мені — зубрилка!

Тоді Паша нарешті вирішив, що треба якось розрулити цю ситуацію: «Лола, то ми ввечері бачимося чи як?» І я, не повертаючись до нього, гордо йому відмовила: «Вибач, у мене сьогодні справи». Хай здогадається, що ТАК ЧИНИТИ ЗІ МНОЮ НЕ МОЖНА.

Ввечері.

Паша подзвонив. Слухавку взяла на третій раз. Сказав, що він готувався до конкурсу шкільних проектів «Моє тіло», а Тоня — його «партнерка». Фі, як мене поплющило від цього слова! ПАРТНЕРКА! Не міг сказати «напарниця» чи що? Домовилися завтра піти в кіно.

30 грудня

Приходив Паша. Приніс подарунки на Новий рік — усім малим по розфарбовці, бабусі — рибний пиріг від своєї мами, а мені — новий чохол для смартфона. Хутряний зайчик! Прикольний. Я йому подарувала гель для укладки і ще надрукувала «сертифікат» на уроки вкладання чуба. У нього дуже прикольний чубчик, але він каже, що не хоче паритися з вкладанням. Але йому реально буде дуже кльово! Тим паче, зараз це дуже крута тема! Ще бороду можна відрощувати, але це вже хай Паша трохи пізніше :).

Домовилися відсвяткувати разом НР уже після 12-ї, як усі повкладаються. Бабуся начебто відпускає (чи то вона не зрозуміла, після якої саме «12-ї»?), тим паче, що з Пашею вона готова мене на край світу хоч сьогодні. «Він же ж спортсмен!» — так вона зав­жди повторює, наче це має про щось свідчити. Ще бабуся