Катерина Олександрівна Медведєва - Скляна, олив'яна, дерев'яна

— Лише кілька днів — і повернусь, — усоте повторював я.

Питна вода, пігулки, харчі, дрова — в хатинці було все необхідне. Страшенно не хотілось полишати дівчину наодинці, хвору. Та я не міг вчинити інакше. Склав заплічник, поцілував Люку в безбарвні губи й пішов не озираючись. Кружляли в морозному повітрі блідо-зелені грабові крилатки, і вицвіла трава заплітала мої сліди…

Краватки в Лісовій службі збожеволіли від щастя, отримавши світлини сови. Заснувати заповідник, створити документальний фільм, написати монографію — пропозиції сипались, як насіння з висохлої маківки. Вибратись до Люки вдалося лише за півтора тижня.

Дощило, пахло вільгістю і грибами. Я йшов повільно, стидаючись тривалої відсутності.

Та виправдовуватись не довелося.

Ґаночок було всуціль укрито листям. Жовте, коричневе, руде, воно товстим килимом укривало сходинки і столик, плавало в діжці з дощовою водою, рябіло поміж сторінок розгорнутої книжки. У кріслі-гойдалці сиротливо згорнулася ковдра. Сторожка зустріла мене нетопленим вогнищем і неторканим запасом харчів.

Люка щезла. Розчинилася в прілих пахощах трави, в пізній сивій ожині й курликанні журавлів, що відлітали на південь, змішалася з вітром і де-не-де вкритою льодинками ручаєвою водою. А якщо не вірити в чари, то просто померла.

Чи побивався я за нею? Радше сумував, як за літом, що минуло. Лиш інколи, уночі, чуючи глухий переривчастий покрик сірої сови, не міг стримати сльози. Сухим люцерновим цвітом розсипались на порох здійснені заповітні бажання, і серце млосно стискалося.

Де ти, Люко? Я б душу віддав за твоє повернення. Та, схоже, в мене більше немає душі…

В одному містечку мешкали двоє щирих друзів. Вони мали дуже гарні довгі імена, але всі кликали їх просто: Фін і Фік. Фіна вважали першим у місті красенем і везунчиком. Фіка дівчата всерйоз не сприймали через його повновидість і лагідно кликали Пончиком.

Мешкали Фін і Фік у сусідніх гарних будинках з виглядом на вулицю, а поміж їхніми будинками стояло старовинне помешкання, жовте, з білими колонами і мармуровими левами, оточене таким самим старим яблуневим садком. У помешканні жила напівсхиблена багата бабця. Вона нікого не підпускала до свого будинку і садка, погрожувала, махаючи старою поржавілою рушницею, що застрелить будь-кого, навіть самого мера.

Якось уранці Фін заскочив у гості до друга і запитав:

— Ти чув новину? До старої приїдуть пожити дві небоги-сирітки. Як думаєш, Фіку, ці сирітки молоденькі? Ото вже буде нудота, коли замість однієї старої діви тут мешкатимуть три!

Десь за два тижні, знову рано-вранці, Фін вийшов до свого городу назбирати редьки на сніданок і за звичкою зазирнув через паркан до старої.

Біля паркану стояла дівчина в білій сукні з мереживними шлярочками. В одній руці вона тримала білий парасоль від сонця, а в іншій — білий нарцис.

— Добридень, — ввічливо мовив Фін.

— Добридень, — усміхнулась дівчина. — Ми сусіди? Дуже приємно зазнайомитись. Мене звати Марія. — І вона простягнула Фінові свою гарнюню ручку, але глянула на паркан і засміялась.

Тоді Фін одним махом перескочив через паркан і, галантно вклонившись, назвався й поцілував дівчині руку.

«Який він красень!» — із захватом подумала Марія.

А Фін уже встиг у неї закохатись.

— Приходьте ввечері на міську площу, — запропонував він. — Ви любите танцювати? Сьогодні танці до світанку!

— Якщо відпустять, я неодмінно прийду, — пообіцяла Марія. — А зараз вибачте, мені треба повертатись до будинку: тітонька сваритиметься.

Вона пішла, а Фін кинувся до Фіка, геть забувши про редьку і про сніданок узагалі. Фік саме снідав, і доки він снідав, товариш розписував йому Маріїну красу, не шкодуючи пишних слів та барв.

— Я закохався, — сказав він урешті-решт. — Ти неодмінно мусиш побачити її, Фіку! Підеш зі мною на танці?

Фік одразу погодився: досі Фін не закохувався, тож Фікові кортіло побачити Марію.

Увечері на площі запалили ліхтарі, приїхала діжка з квасом, прийшли музики, і відразу зібралася вся міська молодь. Танці розпочалися. Не танцювали тільки Фін і Фік. Фік — тому що не вмів. А Фін чекав Марію і не хотів танцювати з іншими дівчатами, хоч вони й дивилися на нього, кокетливо усміхаючись.

Марія припізнювалась. Нарешті вона з'явилася разом зі своєю сестрою. Обидві зав'язали біляве волосся ясно-червоними стрічками і вбралися в ошатні сукні.

— Ану, вгадай, яка з них Марія! — сказав Фін другові.

Фікові здалося, що Марія — та, що тримає в руках білий шовковий шалик.

«Якби я був Фіном, я б закохався в неї», — подумав він.

Але дівчина з шаликом байдуже дивилась на Фіна, а от друга, трохи старша, приязно усміхнулась.

— Це моя сестра Доллі, — представила Марія свою супутницю.

— Це мій найкращий друг Фік.

І Фік кивнув дівчатам.

Доллі зацікавлено глянула на нього, а Марія дивилася тільки на Фіна.

— Потанцюємо? — люб'язно запитав Фін.

— Ой, ми так поспішали, що я не маю сили зараз танцювати, — сміючись відповіла Марія. — Я відпочину хвилин десять. А ви, Фіне, потанцюйте поки що з Доллі.

Залунала весела музика, і Фін з Доллі понеслися. Марія спостерігала за ними і мовила до Фіка:

— Фін чудово танцює, чи не так? У парі з ним навіть ягнятко Доллі виглядає граційно!

Фікові стало образливо, що Марія так захоплюється його другом, а йому й слова доброго не скаже.

— Я також танцюю чудово! — заявив він.