Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Час випасу худоби ще не почався, отож Петрусь ходив ще до школи в селі. Точніше було б сказати, він мав би піти туди, але цього не зробив. Влаштував собі одноденні канікули, бо вважав, що там і так робити нічого, а вміти читати йому без потреби. Краще побродити туди-сюди, пошукати добрих прутів, які пізніше можуть згодитися. Петрусь саме підходив до своєї хатини, і було видно, що часу він даремно не згаяв, і пошуки його були успішними. Хлопчина ніс на плечі в’язанку довгих та товстих ліщинових прутів. Петрусь спинився і дивився на обох, аж поки вони не підійшли до нього.

Тоді спитав:

— Ти куди?

— Я швиденько до Франкфурта з тіткою, — відповіла Гайді. — Але спершу хочу зайти до бабці, бо вона чекає на мене.

— В жодному разі, ми і так спізнюємося, — квапила тітка. Вона смикнула Гайді до себе, бо та вже подалася до хатини. — Підеш до неї, коли повернешся, йдемо!

Тітка потягла за собою малу, міцно тримаючи її руку, бо боялася, що там Гайді знову впреться та не захоче нікуди йти, а бабуся може її підтримати. Петрусь забіг у хижку і спересердя так гепнув в’язанкою на стіл, що аж стіни затряслися, бабця біля прядки підскочила та зойкнула. Петрусеві ж треба було просто випустити пару.

— То що таке! Що сталося? — перелякано заволала бабуся.

Петрусева мама мала янгольське терпіння. В момент падіння прутів вона лише ледь здригнулася від звуку і промовила:

— Що таке, Петрику? Що на тебе найшло?

— Вона Гайді забрала!

— Хто, хто, Петрусю, забрав? Куди забрав? — вжахнулася бабця.

Однак вона уже здогадалася, що сталося. Донька розповіла їй, що бачила Дорку, як та піднімалася схилом гори до хатини Вуя з полонини.

Стара аж затрусилася, а потім розчахнула вікно й почала голосно благати:

— Дорко, не забирай у нас дитини! Дорко, прошу тебе, не забирай у нас Гайді!

Тітка й мала не так далеко відійшли, отож почули стару: Дорка ще міцніше стиснула долоньку дівчинки й кинулася бігти так швидко, як могла.

Гайді заопиралася:

— Бабця мене кличе, я хочу до неї!

Проте тітка хотіла цього якнайменше. Вона поспіхом утихомирювала дівча, запевняючи, що вони мають обмаль часу, а як не встигнуть, то не сядуть завтра у потяг. Мала не буде жаліти, що покинула гори, бо Франкфурт їй дуже сподобається. Як вона побачить це місто, то вже не захоче більше нікуди їхати. А як ні, ну то ні. Не сподобається, можна відразу повертатися додому. А от як повертатиметься, то зможе принести бабусі якогось гарного гостинця з міста, отож старенька тішитиметься! Такий аргумент припав Гайді до вподоби. Вона й собі почала бігти й більше не противилася.

— А що би то такого бабці принести? — запитала вона за якусь хвилю.

— А таке дуже хороше, — відповіла тітка, — ось, наприклад, гарні м’якенькі булочки, бабуся радітиме, їй уже не під силу жувати твердючий чорний хліб.

— Ага, — згодилася Гайді, — вона завжди віддає Петрусеві й каже: «Він занадто твердий для мене». Давайте, тітко Доро, ще швидше йти, тоді, може, й сьогодні потрапимо до того Франкфурта. І я зможу раніше повернути додому та принести бабці булочки.

Мала так рвонула вперед, що Дорка вже не встигала за нею: заважав клуночок із одягом. Проте тітка навіть зраділа, бо вони якраз вийшли на околицю села. А там знову можуть початися балачки та розпитування, які навернуть Гайді на інші думки. Дора рвонула навпростець, але дитина була все ж попереду й сильно тягнула її за руку. Ця обставина навертала людей на думку, що мала сама хоче якнайдалі, а це було Дорці на руку. Отож на запитання, які лунали звідусіль, вона тільки відповідала:

— Та бачите, що мала на місці не встоїть, мушу бігти за нею. Нам ще далеко йти.

Звідусіль лунало:

— Забираєш її з собою?

— Що, втікає від Вуя з полонини?

— Просто чудо, що мала ще досі жива!..

— А рожевощока яка!

Дорка була надзвичайно рада: проскочила через село, не затримуючись, без жодних пояснень, Гайді не встигла нічого відповісти.

З того дня Вуй сходив з гори, і вираз його обличчя був такий сердитий, як ніколи доти.

Він крокував селом, ні з ким не вітаючись: кошик, повний козячого сиру, на спині, велетенська палиця в руці. Зведені в одну лінію кошлаті брови надавали йому настільки загрозливого вигляду, що мами говорили до дітей:

— Гляди, оминай Вуя з полонини, як побачиш на дорозі. Він може тобі щось зле заподіяти.

Старий до нікого не обзивався. Він крокував навпростець у долину, де продавав сир, а на продане купував хліб та м’ясо: поповнював свої харчові запаси. Коли проходив, люди, зібравшись по двоє, по троє, одразу починали пліткувати у нього за спиною. Кожен мав що сказати. Вуй, мовляв, щоразу, має все більш страшніший та відлюдькуватіший вигляд. І на привітання не відповідає. Всі сходилися в одному: дитині нечувано поталанило втекти від такого нелюда, всі ж бо бачили, як мала бігла геть, так летіла, ніби боялася, що старий за нею женеться, щоб нікуди не пустити. З усіх жителів села лише сліпа бабуся Петруся-козопаса не вважала Старого відлюдником, що з’їхав з глузду. Кожному, хто приходив забрати замовлення або замовити домоткане полотно, стара раз за разом повторювала, яким хорошим та турботливим дідусем він був для Гайді. Як старий допоміг їй,