Олексій Михайлович Волков - День відбуття

— «Швидка» забрала. В машині опритомніла. Не переймайся, — похлопав його по плечі судмедексперт. — Одним глухарем більше — одним менше…

— У мене ще такого не було, щоб тіло пропало… — вів своєї Стефлюк, не звертаючи уваги на в’їдливість колеги. — 3 могили!

— Було! — махнув той рукою. — Пам’ятаю, було колись щось подібне. От не пригадаю, які там обставини… А ти… Знаєш що? Ти прогуляйся до Демидовича! Сходи-сходи. Він тобі все розповість. Пенсіонери люблять, щоб їх відвідували.

— Нарешті щось слушне, — погодився Стефлюк. — А то вам би тільки підколювати…

— А ще… — Ковалишин змовницьки підняв палець догори, нахиляючись до слідчого, із задоволенням бачачи, як той перетворюється на саму увагу, — ще одна цінна порада. Якщо не знайдеш — є варіант списати на відповідні, як то кажуть, структури.

— Тобто? — не зрозумів Дмитро.

— А кажуть, що іноді тіла найбільших грішників темні сили усілякі прямо звідти забирають… — Судмедексперт розплився у посмішці.

— Ідіть ви в баню, — Стефлюк сплюнув спересердя. — От побачите, Петровичу, навмисне знайдемо. Побачите! Навмисне! Щоб ви не були таким розумним і все-таки покопирсалися у ньому. От тоді я поглузую.

І, зробивши прощальний жест, він рушив до машини.

Це тренування мало стати цього року останнім. Так вирішив Сергій. До Нового року залишалося три дні. Юлія не проти була потренуватися ще завтра, але йому вдалося відмовити її. Все-таки, якщо вони дійсно збиралися подолати обраний маршрут, належало бути свіжими та бадьорими. І уявляючи собі майбутню подорож, Сергій трохи хвилювався. Новачки ходили у печери й раніше, але завжди тих, хто навідувався туди регулярно, у групі було більше і все проходило нормально, без пригод. Зараз же він мав іти один із групою новачків, хай навіть фізично підготовлених. Певний ризик, звичайно, був. Добре, хоч із керівництвом клубу все вдалося владнати. Хтозна, як би було, не піди Валерій у нього на поводу. Президент клубу вже кілька днів перебував у від’їзді, й у його відсутність саме Тализін розпоряджався усім. Доведеться розкрутити Гайдукевича на пару «зелених» і для нього.

Подумки Сергій постійно повертався до майбутнього походу у підземелля. Хотілося все передбачити й нічого не-забути. Тому й виглядав він розслабленим та дещо відстороненим. Юлія помітила це відразу і навіть поглузувала з нього, зауваживши, що на тренуванні потрібно бути зібраним. Він тільки посміхнувся. Йому також здавалося, що її гризуть якісь проблеми, але запитати про це він, як завжди, не наважився.

Та за годину процес дещо пожвавішав. З’явився темп і навіть якесь натхнення. Прийом, який вони сьогодні відпрацьовували, було повторено вже кільканадцять разів, але Юлія вперто не хотіла засвоювати один його елемент, наче навмисно роблячи це неправильно. Таке траплялося не перший раз, все завдяки її впертості. Нарешті Сергій почав втрачати терпець.

— Ти можеш зрозуміти, — втлумачував їй Сергій, — що треба повністю включити коліно! Ось, розігнути! Нога має бути в цей момент прямою, інакше я просто переступлю через твою ногу — і все. А так — на, спробуй переступи! Що, не виходить?

І Сергій ще раз, зробивши легкий захват, показав, як це має бути, випростуючи коліно, але не проводячи прийому до кінця. Що сталося далі, він спочатку просто не зрозумів. Ногу в коліні простромив різкий біль, щось хруснуло. Скрикнувши, він присів на килим. Юлія, відійшовши на крок назад, перелякано затулила долонею рота.

Перекотившись на килимі долілиць, він кілька секунд лежав нерухомо, поки вщух гострий біль. Травма явно серйозна, а від усвідомлення того, як вона отримана, він мало не плакав. Оце так вчудила. Учениця…

Сівши, він спробував поворухнути ногою в коліні, не звертаючи уваги на її «охи» та «ахи». Юлія крутилася навколо, не знаючи, чим допомогти, вибачаючись та завіряючи його, що це сталося зовсім випадково. Сергія це злило ще більше.

— Помовч, га? — майже лагідно попросив її він.

Юлія відразу замовкла і сіла поруч з ним. Стати зараз на ногу годі було й думати. Тим не менше, коліно повністю згиналося й розгиналося, щоправда, там наче щось заважало. Він попросив у неї поліетиленовий пакет з водою і приклав до коліна. Біль потроху вщух. Разом з ним вляглася й лють. Юлія сиділа поруч і дивилася в одну точку на килимі.

— Ну добре вже, не переживай так, — сказав він їй. — Минеться. Нічого страшного.

Сергій спробував піднятися і йти. Ставати на ногу було важко, хоча й можливо.

— Ось і плакали ваші печери, — невесело зауважив він.

— Та біс із ними, з печерами, — махнула рукою Юлія. — Аби нога загоїлась. Я покличу Рината, він відвезе тебе до лікарні.

— Куди?! — Сергій ледве стримався, щоб не сказати ще чогось. — До якої лікарні? От до гуртожитка дійсно не завадило б, бо на педаль я навряд чи такою ногою зможу натиснути…

Юлія взяла радіотелефон і, зв’язавшись з Ринатом, кількома словами пояснила йому, що сталося. І при цьому ніяких натяків на те, що потрібно робити. За півгодини замість Рината з’явився сам Гайдукевич. Сергій на той час уже перевдягнувся і сидів у вітальні. Нога стягнута еластичним бинтом, на коліні рятівний холод. Зайшовши, бос тільки скрушно кивнув:

— Ну, я так бачу, скоро ви тут взагалі одне одного повбиваєте…

— Прикра випадковість, Борисе Олександровичу. — Сергій почувався як обпльований. — Буває…

Гайдукевич важко зітхнув і подивився на Юлію, як здалося Сергію, думаючи в цей момент про щось інше.

За десять хвилин Ринат, завівши його «вісімку», виїхав за ворота.

— А може, все-таки на травмпункт? — не змигнувши оком, не міняючи свого кам’яного виразу обличчя, запитав він.

Це тільки підкреслювало насмішку.

— Шеф розпорядився у гуртожиток — значить, у гуртожиток, — спокійно відповів Сергій, заплющуючи очі.

Отримуючи від прокурора санкцію на ексгумацію тіла, слідчий обласного відділу внутрішніх