Марина Соколян - Херем

від того таки відбулося. В мертвотних сутінках неподалік почувся тихий, наче шерех піску, відрух і легке зітхання.

Завваживши негадане сусідство, Асата навіть не ворухнувся, заклопотаний обживанням свого приватного пекла. Душогуб йому дістався майстровитий, і відшукати місце, що не зазнало би ласки семихвостої блискавиці, було нині справою нелегкою. Занурений у власні потерпання, він не розчув обережних кроків, що наблизилися і принишкли поряд. Темна тінь хитнулася, блиснувши відсвітом уважного погляду. І замість слів чомусь оприявнила свою присутність протяжливим шипінням, аж Асата здригнувся, заскочений несподіваним звуком.

– Але комусь дісталося… – щиросердо вразилася тінь. – А був думав уже, когось із гнильців гаплик спіткав…

Тінь гмукнула, присуваючись ближче, аби зазирнути йому в лице.

– Ні, не гнилець ніби. Але й на живого не схоже. Вперше чую, аби оце мерці реготали…

Під ногами в незнайомця неприємно тріснуло, коли він відступив на крок підібрати щось важкеньке. Не хотілося думати, що саме це могло бути.

– Слухай, а ти часом не з варти засланий? – підозріло мовив він.

Асата гмукнув, уявивши, що б це треба було зробити з вартовим, аби він погодився стати засланим у цю затишну місцину.

– Точно не засланий? Бо цеє, кажу тобі, таких мені тут не тре'.

Тінь промовисто зважила в руці щось… ну, скажімо, камінь. Асата хитнув головою, мимохіть зацікавившись подальшим розвитком подій. І незнайомець його не розчарував.

– А тобі, бачу, зле прийшлося. Так, може, теє… – знову зважування буцімто каменя на долоні.

– Теє – що? – кахикнувши, спромігся Асата.

– Ну, якщо твої муки надмірні, аби терпіти живцем, так ти тільки скажи.

От же ж щастить вигнанцю на добрих людей!

– Трохи згодом, гаразд?

– Угу.

Тінь зітхнула розчаровано і знову присіла, скреготнувши… ну, скажімо, жорствою.

– А за що тебе так? – тіні, очевидячки, було нудно.

Асата коротко видихнув. Говорити він міг, хоча кожен звук відлунював гострим болем у розідраних ребрах. Як довго він зможе протриматись, і чи є сенс витрачати сили? Ну та, втішив він себе, коли зовсім кепсько прийдеться, доброзичливець із каменем поряд – лише поклич. Отож, за що його так? Звідки ж, питається, почати?

– За знеславлення Зам-Арійського князя, підбурення заколоту та розладнання шлюбу царя Ір-Оламу.

Отак, коротко і чесно – не встиг і змучитись.

– Брешеш, як собачий князь! – радісно реготнула тінь. – Хай би щось одне, та й то… За таке забивають на плаский корж! А ти осьо…

– Осьо… – пирхнув Асата. – Так тому лише, що не схотіли бруднити площу моєю паскудною смертю.

– А-аа… – розгубилася тінь. – Але ж від смерті простого злочинця, як-ось я, відчищають одним молебнем!

– Ну, значить, я – непростий злочинець, – втішився Асата. – А ти ж як тут опинився, при цілім тілі та добрім гуморі?

Тінь всілася зручніше.

– Це, – повідомила вона, – велика таємниця. Але ти ж так чи сяк скоро ґиґнеш… Так що біди не буде. Слухай. Звати мене Маззакіном. Я розбійник з Кривого Узгір'я. Подорожніх чистимо, з караванів данину беремо, таке всяке. А оце приїхав до Ір-Оламу у справі, збір наш дорожній махнути на вино та реманент. Ну, і втрапив у облаву на ринку. Ет, що казати, дурня вийшла, сам знаю. Але ми, на узгір'ї, народ хитрий та мудрий – мав я із собою дрібонького шкалика. Проста травка, а як вип'єш – мама рідна за живого не признає; отож, як взяли мене до буцегарні, так і винесли. Я і знав, що сюди потраплю.

– А вибиратися будеш як? Чи тут вікуватимеш?

– Хех! Мене спільники не кинуть, ми, на узгір'ї, не такі, ні… Прийдуть, визволять, через стіну переправлять. Може, сьогодні вночі, – Маззакінів голос непевно притих. – Може, завтра. Завтра, так точно.

Розбійник зітхнув, роздумуючи про вірність згаданих спільників.

– А ти казав за царський шлюб, – згадав він, аби відволіктися, либонь, від невтішних роздумів. – Така гулянка була, аж у нас тикнулося! І що ж. Імрод так і не женився?

– Женився, чого ж, – відказав Асата. – Але не на тій. Я пообіцяв тут одній зробити її царицею. Так оце… Словом, тепер цар Ір-Олама має дружину-кдешу.

– Що, правда?

– Ну!

Розбійник паскудно зареготав.

– Але кдеша подбає, аби кров йому не схолола! Заздрю хлопцю! Хех! Але і витівка! Гідна самого Асати-Набі!

– Гадаєш? – аж крекнув од несподіванки Асата.

– Ага! – радісно відгукнувся Маззакін. – Про нього в нас ТАКЕ говорять! Ніби Князю Завулу писка начистив його власним кіннором!

– Не було такого! – запротестував Асата.

– Ага? Скажи іще, Храм Бену не підпалював! Три дні горіло!

– Це не я! – вжахнувся винуватець.

– А хто? – розгубився розбійник.

– Та Мікта, напевне, зі своїм отим рябим Єрмі… Навчив на свою голову.

– Е, а ти що, був при тому? – здивувався Маззакін.

– Я? А за що ж мене, дурню, засудили?

Ну, дурнем розбійник не був, але візьми отак і повір, що опинишся на Тихому Узвишші разом із героєм зам-арійського заколоту!

– Ну ні! – обурився він. – Той з бородою був! Оце уже було занадто.

Стражденний пророк і заколотник вибухнув нестямним реготом, чого, звісно ж, у його стані робити було не слід. Перед очами йому застрибали чорні іскри, віщуючи довгу, спокійну непритомність.

Коли він отямився вдруге, місяць уже стояв високо, невблаганно висвічуючи тлінні недобитки завсідників Тихого Узвишшя. Асата змучено стулив повіки; йому забаглося заснути і більше не прокидатися, аби лишень не споглядати це мовчазне сусідство. Хай би вже швидше Шеол з його тихим ремством, аніж оце людське звалище, прикрасити яке йому випала лиха оказія.

Маззакін сидів неподалік, притулившись спиною до стіни, і, схоже, спав. Асата зітхнув заздрісно і тут-таки з'ясував, що його ребра та спина сповиті тасьмами рваного полотна. Розбійник, либонь, подбав – не інші ж сусіди, однаково байдужі до чужої біди. Помітний поступ у порівнянні з наміром зацідити каменюкою по голові! А все що – дурні балачки про підпал та побиття вельможних писків. Не багато ж їм, людям, треба!

– Оклигав? – поцікавився Маззакін. – Жити будеш?

Виявляється, той не спав; а що очі замружив, то, мабуть, із тої ж таки причини, що Асата прагнув опинитися нехай в Шеолі, але не тут.

Жити? Асата почувався значно слабшим, і навіть біль викликав уже не розпачливий спротив, але нудну, байдужу втому.

– Навряд, – чесно зізнався він. – А тобі нащо?

– Та от я все думаю, – мовив той, – чи правду ти мені сказав, чи згодував коржа квасного?

– А що то важить уже? – зітхнув вигнанець.

– Ні, ні, ні, послухай! – у запалі заперечив той. – Якщо ти і є Асата-Набі, то ти не можеш просто так померти!

– А як це «не просто