Герберт Уеллс - У безодні

одному боці вулиці, я — на другому. А якось я цілий тиждень не мав роботи й мусив жебрати. О, це був той тиждень! Та ось вогонь почав затухати. Вже кілька днів я не мав ріски в роті, і якийсь хлопчак подарував мені шестипенсову монету — він саме прогулювався з своєю дівчиною і захотів показати себе перед нею. Добре все ж таки, що є марнославні люди! Ох, які запахи долинали з рибних крамниць! Але я пішов і на всі ті гроші купив вугілля. І в печі знов яскраво спалахнув вогонь, і тоді… Від голоду людина втрачає глузд.

Кінець кінцем три тижні тому я перестав підтримувати вогонь. Узяв циліндр, розкрутив його — він усе ще був такий гарячий, що обпікав мені руки, — виколупав зубилом крихку лавоподібну масу й розтовк її молотком на залізній плиті. Я знайшов у ній три великих і п’ять менших алмазів. Коли я сидів на підлозі й гупав молотком, двері відчинились і ввійшов мій сусіда — злидень письменник. Як завжди, п’яний.

“Ан-нархіст!” — кинув він мені.

“Ви п’яний”, — сказав я.

“Палій паскудний!” — знов обізвав мене сусід.

“Іди ти к бісу!” — відрубав я.

“Ага, ось зараз, — провадив він, хитро підморгнувши. Потім гикнув, прихилився до дверей і, втупившись в одвірок, заходився розводити теревені — він, мовляв, оглянув мою кімнату, а тоді пішов уранці в поліцію, і вони там записали все, про що він розказав. — Поб-бачимо, що т-тут у тебе за к-камінчики”, — додав він.

І тут я зрозумів, що попав у безвихідь. Або доведеться розповісти в поліції про свою таємницю, і тоді всьому, вважайте, кінець, або мене заарештують як анархіста. Одне слово, підійшов я до сусіда, взяв його за барки й добряче струсонув, а потім зібрав свої алмази, і тільки мене й бачили. Вечірня газета охрестила мій барліг “кентіштаунською фабрикою бомб”. І тепер я не можу розлучитися з цими алмазами ні добром, ні злом.

Коли приходжу до солідного ювеліра, він просить мене зачекати, а сам тихенько наказує котромусь із своїх помічників покликати поліцію. Тоді я відповідаю, що не маю часу чекати, й забираюся геть. А якось знайшов скупника крадених речей. Але він просто взяв і привласнив один із моїх алмазів — заявляй, каже, в суд, якщо хочеш забрати свій камінь назад. І тепер я блукаю голодний, безпритульний, а на шиї в мене теліпається торбинка з алмазами на кілька сотень тисяч фунтів. Це вам першому звірився зі своєю таємницею. Мені сподобалося ваше обличчя, а крім того, я вже дійшов до краю.

Він подивився мені в очі.

— Купити цей алмаз за таких обставин, — промовив я, — було б із мого боку божевіллям. До того ж я не маю звички носити з собою по сотні фунтів. І все ж таки я майже повірив у вашу історію. Якщо хочете, зробімо так: приходьте завтра до мене в контору…

— Ви думаєте, я злодій?! — різко урвав він мене. — Ви заявите в поліцію. Але я не збираюся лізти в пастку!

— Я чомусь певен, що ви не злодій. Ось моя візитка. Так чи так, візьміть її. Вам не конче приходити в обумовлений час. Приходьте, коли завгодно.

Він узяв мою візитну картку і, як видно, повірив у мою доброзичливість.

— Обміркуйте все як слід і приходьте, — додав я.

Він з сумнівом похитав головою.

— Колись я поверну вам ваші півкрони з такими процентами… з такими процентами, що ви аж здивуєтесь, — промовив він. — У всякім разі, ви ж не викажете моєї таємниці?.. Не йдіть за мною.

Чоловік перетнув вулицю і зник у темряві — там, де вузенькі сходи під аркою ведуть до Ессекс-стріт. Я за ним не пішов. І більш ніколи вже його не бачив.

Згодом я одержав від нього два листи; він просив надіслати йому грошей — банкнотами, не чеком, — і вказував, на яку адресу. Я все добре зважив і вчинив, на мій погляд, цілком розумно. А одного разу він зайшов до нас додому, тільки не застав мене. Мій малий син описав мені його — страшенно худий, брудний і обшарпаний чоловік, ще й жахливо кашляє. Ніякої записки він не залишив. І це все, що я можу про нього розповісти. Іноді я міркую про те, що ж із ним сталося. Хто той чоловік був насправді — винахідливий маніяк, шахрай, що торгує фальшивим коштовним камінням, чи, може, він, як і запевняв, таки виготовляє алмази? Останнє припущення видається мені цілком імовірним, і часом я думаю, що не скористався найблискучішою нагодою в своєму житті. Певна річ, тепер того чоловіка, можливо, вже й живого нема, а його алмази більш нікого не цікавлять; один із них, нагадаю, був завбільшки з пів мого пальця. А може, той чоловік і досі блукає по світу, марно намагаючись продати свої алмази. Цілком можливо, що він іще вигулькне десь у суспільстві, промайне на моєму обрії з безтурботним виглядом багатої людини, яка досягла успіху, й безмовно дорікне мені за брак рішучості. Іноді мені здається, що слід було тоді ризикнути бодай п’ятьма фунтами…

ДИВОВИЖНИЙ ВИПАДОК З ОЧИМА ДЕВІДСОНА

Тимчасове потьмарення свідомості в Сіднея Девідсона, досить дивне вже саме собою, викличе ще більший подив, якщо прислухатись до пояснення Вейда. Це пояснення наводить на роздуми про виняткові можливості людського спілкування в майбутньому, про те, що з’явиться змога переноситись на хвилин п’ять на другий бік земної кулі й опинятися в полі зору чужих очей, коли ми навіть нічого не підозрюємо й заклопотані найпотаємнішими своїми справами. Мені випало бути безпосереднім свідком нападу, що стався з Девідсоном, і в мене виникло природне бажання розповісти про ту історію на папері.

Кажучи, що я був безпосереднім свідком нападу, я маю на увазі те, що я перший виявився на місці події. Трапилося це у Харлоу, в Технічному коледжі, неподалік від Хайгейтської арки. В той час Девідсон був сам у великій лабораторії, а я сидів і щось занотовував у меншій кімнаті, там, де стоять ваги. Коли почалася гроза, роботу я, певна річ, припинив. І ось після того, як уже вкотре й особливо гучно вдарив грім, мені здалося, ніби в сусідній кімнаті брязнуло розбите скло. Я кинув писати, повернув голову й прислухався. Спочатку я нічого не чув — по гофрованому цинковому даху оглушливо тарабанив град. Потім за стіною пролунав якийсь звук і знову брязнуло скло.