Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

Але ось Місяць якось зразу майже перестав віддалятися від Землі, видимий рух його уповільнився, він уже не намагався відірватися і піти в простір. Так буває і на Землі, під час сходу Місяця, коли він, щойно показавшись над обрієм, спочатку підіймається швидко-швидко, а потім уповільнює рух по небу і пливе вгору вже ледве помітно.

Академік Риндін щось записував у книзі спостережень. Вчений знав, якими важливими і цінними згодом можуть виявитися навіть найдрібніші деталі його спостережень у польоті. Тому він не пропускав нагоди заглибитися в такі записи. Втім, на цей раз навіть не вченому, а й звичайному спостерігачеві було б що записати, і досить докладно: вперше в історії людства люди спостерігали не з Землі, а з космосу, як сходить Місяць, схований доти за величезним диском нашої планети.

Галя Рижко бачила, як на сторінках грубого зошита, що лежав перед Риндіним, один за одним виникають чіткі рядки записів. Вона думала: з яким інтересом вивчатимуть ці записи на Землі, коли астроплан повернеться з подорожі! І яка шкода, що вчені на Землі не зможуть на власні очі побачити те, що вона з Миколою Петровичем щойно спостерігала на екрані перископа!

Немовби вгадавши її думки, Риндін відірвався од записів і сказав:

— До речі, треба замінити плівку в фотоавтоматі. Галю, стежте уважно, як я це робитиму. У подальшому такою заміною будете займатися ви, а не Ван Лун. Це ввійде до ваших обов’язків.

У Галі знову перехопило подих від радості.

— Мої обов’язки? — не вірячи своїм вухам, перепитала вона.

— Так, звичайно, — незворушно підтвердив Риндін. — І у вас таких обов’язків буде чимало. Якщо ви вже опинилися тут, будемо навантажувати, аж доки не почнете скаржитися.

— Скарг ніколи не буде, Миколо Петровичу, — переконано відповіла Галя. Здійснюються найзаповітніші її мрії: вона братиме участь у науковій роботі експедиції! Ох, мамо, мамо, якби ти тільки знала!

Микола Петрович помітив, яка радість освітила обличчя дівчини.

— Гаразд, гаразд, там подивимося, — буркнув він. — От як завалимо вас роботою, тоді й перевіримо, чи не поскаржитеся ви! А поки що — знайомтеся з фотоавтоматом. Він установлений паралельно з перископом і включається повертанням цієї рукоятки.

У кількох словах Риндін пояснив Галі, як замінювати касети з плівками, якими заряджався апарат. І правда, це було зовсім просто, дівчина засвоїла пояснення відразу.

— Миколо Петровичу, це значить, що автомат сфотографував і вихід Місяця з-за Землі, яким ми милувалися? — спитала вона, коли Риндін закінчив свої пояснення.

— Звичайно. Я включив його зразу ж, тільки-но почався вихід. І автомат акуратно робив своє діло. А для того, щоб докладніше зафіксувати це інтересне явище, я навіть прискорив його дію, автомат робив вдвоє більше знімків на хвилину, ніж звичайно. І тепер тут, у цій алюмінієвій коробці, лежать наслідки його роботи: двадцять п’ять метрів знятої плівки, наполовину присвячені виходу Місяця з-за Землі. Це буде непогана частина великої серії фотографій, зроблених за час нашої космічної подорожі. Буде чим зацікавитися і вченим, і широкій публіці, коли ми повернемося на Землю. До речі, друже мій, що скажуть рідні, довідавшися про ваше зникнення?

Запитання Миколи Петровича торкнулося найболючішого місця Галиної душі. Це було саме те, що мучило її більш за все. Одна справа — зважитися на щось, навіть найвідчайдушніше: тоді зопалу все інше здається неважливим, другорядним. Зате потім, коли все вже зроблене, коли відрізані всі шляхи назад, — тоді зовсім інше діло. Тоді починають мучити інші думки, які ти раніше навмисно відганяла від себе. Рідні… це значить — мама, мила, турботлива, яка не раз тривожно казала їй: “Ой Галинко, бережись, палка ти голово! Не доведуть тебе до добра твої божевільні захоплення то одним, то іншим!”

— Бачте, Галю, — продовжував Риндін лагідно, — я уявляю собі, як хвилювався б я сам, коли б раптом отак зненацька зникла моя дочка. Невже рідні абсолютно нічого не знали про ваші наміри?

— Я розкажу вам, Миколо Петровичу! — Галя вирішила не приховувати нічого. — Моя мама трошечки знала… я багато говорила з нею про те, як мені хочеться полетіти з вами. Ну, звісно, вона тільки сміялася, відповідала, що це, мовляв, дитячі вигадки. Хіба її переконаєш? А від’їжджаючи, я залишила листа, в якому написала, що обов’язково полечу. Вона, я гадаю, все одно не повірила, мабуть. А тепер… тепер вона, звісно, ще теж нічого не знає, думає, що я в інституті.

Микола Петрович підвівся.

— Ні, вона вже не думає так, Галю, — сказав він твердо.

— Що? — дівчина спантеличено поглянула на нього.

— Вона вже не думає так, — повторив Риндін. — Ще ввечері, коли ви з Ван Луном були зайняті готуванням вечері, я в черговій розмові з Землею, з центральним постом керування, розповів про вашу появу у нас. І просив сповістити вашу матір про це. Крім того, я від імені всіх членів експедиції передав наполегливу вимогу, щоб ваша мати приготувала до нашого повернення для вас добрячу порцію березової каші… чули, що це таке — березова каша? Ах, не доводилося? Шкода, шкода! Знаєте, дивлячись на вас, мені хочеться змінити деякі мої старі-старі переконання. Я завжди вважав так звані тілесні покарання варварством. Але зараз мені чомусь здається, що хороша порція березової каші була б для вас корисною… певна річ, не тепер, а значно раніше. Але, може статися, ваша мати задовольнить наше прохання, як ви гадаєте, громадянко?

У жартівливому тоні Миколи Петровича Галя ясно відчула і серйозні нотки. Вона схилила голову: виправдовуватися, захищатися було ні до чого. І Микола Петрович так лагідно докоряв їй, що чимсь нагадував Галі маму.

— Проте досить з цим, — раптом змінив свій тон Риндін. — Будемо сподіватися, що все обійдеться. А тепер ось що. Ідіть, друже мій, до каюти. Якщо Ван Лун і Сокіл ще не прокинулися, будіть їх, досить потурати їм. Поснідаємо — і до праці. Та й ви, мабуть, хочете їсти, чи не так? Зголодніли трохи?

І звідки він усе знає? Адже Галя, прокинувшись, вирішила було продовжувати своє голодне тренування. А зараз — так хочеться їсти, так хочеться!

— Ідіть, ідіть. Як буде готово, покличте мене, я теж їсти хочу.

А коли Галина Рижко зникла за дверима рубки, Микола Петрович подивився їй услід, похитав головою:

— Хороша дівчина, але треба тримати її в руках. Хе-хе, голодне тренування, що ти скажеш?

І він знову заглибився в свої записи.

Розділ сьомий,

який говорить про обов’язки учасників експедиції, про те, чому на Венері, на думку Вадима Сокола, повинні існувати мегалозаври і