Василь Барка - Жовтий князь

Наближається година квитки брати, аж тут облава. Станцію оточено. До кожного клунка підходять: «Розв'язуй!» — переглядають і перетрушують.

На щастя, крупи, пшона, лузги не віднімали того дня. Борошно грабували підряд. Мирону Даниловичу і брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв суховидий, але широкораменний чоловік у рудому, ніби ржавому, пальті: мав три пуди борошна — все загарбали «круки». Мовчав остовпілий, бідолаха, ніяк не міг до тями прийти; зрештою вимовив: «Останнє! Тепер — всім кінець!..»

Жінки, ограбовані, як той чоловік, горювали голосно.

Осторонь стояли головні обдирщики: два в формі установи «круків» і два в штатському — теж гайворони, хоч в іншому пір'ї, з парткомів, «шишки» звідти. Вираз презирливої нудьги відтягав їм нижні губи, коли перекурювали папіроси, відвертаючи обличчя набік: ніби їм навіки байдужно, однак з найхижішою гостротою темних зіниць стежили грабунок — чи відбувається «чисто», себто без пропусків.

Лементи жіночі проходили мимо: незначущо для них, ніби сніг, що знов зірвався з жалібним вітровим шумом по всьому неозорому полю. Сипав проз стіни станції, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку до ребер матерів і дітей.

— Знаєте, чия воля виконується через отих? — показав дідок на розпорядчиків.

— Чия? Партійний цар — їх воля.

— А через нього чия?

— Світової корчми. Повно золота і чортів.

— А далі?

Мирон Данилович мовчить, і дідок, спочутливе глянувши на нього, підказує відповідь:

— Звіра!

— Звіра?.. Якого звіра?

— Того, що в злій збиранині твориться. Але напроти нього, з багатьох теж, церква згуртована, як великий голуб. Вороги ж її складаються в подобництві звіра: він з дна морського виходить, це — з життя народів, де всякі хвилі котяться. Виліз він з багна в образі компартії,— зразу кинувся на сім'ї людські; розриває їх, бо сказано — звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає — кара! Всіх супротивних йому, але вірних Христу, виклинатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів — огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі… Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладеній від князя, що при дияволі ходить.

— Це ж ми бачимо!

— Бачимо це, а не видно нам, що князь і пан цього сидить близько на престолищі… Він не в пеклі: там горяч і туди вкинуть його в судний день. Тепер же ширяє під небесами — в воздусі, так названо простір між небесами і земним світом, інший простір, ніж повітряний і зірковий. Там нічого нема. Страшне море грозиться з марюками: стрічає кожну душу — зараз по смерті людини. Тільки вкріплені серцем до Церкви врятуються з прірви: однаково, чи православні, чи з других приходів. Тут, між нами. Церкві дано силу — зібрати всіх добрих, в останні часи спасіння. Держіться твердо, бо сказано: хто вірний до смерті, одержить вінець життя. В годину скорбі смертної відновіть правду перед очима! Ну, пора: потяг біжить.

Мирон Данилович був забраний всією думкою в пояснення дідкові, рішучі і гострі, що аж обпікали голосом і вражали баченою височінню. Он воно! — мов двері розчинились перед зором. І вжахнула вселенська безодня, перед якою душа втішиться думкою тихою і висвобідною — про порятунок, дужчий за смерть.

Прибув потяг; почалась веремія коло приступців.

11

Хуртовина не вгавала цілий день і цілу ніч, замітаючи навкруги: все — біле і обпорошене, мов димить. Коли вщухла, зоставила пустелю з морозним пилом, що закрив землю з поживними корінцями.

В хаті німо і всім така зимність, як в могилі: не від самого нетоплення, коли стіни вихолодніли, але також від занепалості, з голоду.

Дров мало: зосталось трохи дощок і трохи хмизу в підпіччі, треба берегти, щоб юшку зварити, бо діти зовсім охлянуть без теплого.

Кожне терпить про себе і конає мовчки. Бабуся занедужала: лежить на холодній печі, не може руки підвести.

Діти, забувши про свою біду, припадають до її плеча; беруть її зморщені стемнілі руки в свої долоні і до обличчя собі тулять. Бояться говорити голосно, щоб не хвилювати її.

Дарія Олександрівна вкинула в горщик жмінку пшона: від рештки, якої вистачало — хоч трохи зварити і посьорбати з миски двічі на день.

В сараї знайшла купку поколотих тонких пеньків і стару солому, а зовні, під стіною, відтрусила з снігу соняшничиння. Витягла розхитані кілки з решток тину; порубані, підуть в піч.

Через день, це було вранці, Дарія Олександрівна згадала: близько самого прислону над струмком, зосталися невиконані бурячки. Як вона про них забула? — можна зварити борщ і недужій поможеться.

З лопатою пішла на грядку. Відгрібши сніг, копає мерзлу землю і вибирає бурячки. Все дрібна дрібнота і небагато, на один раз в чавуні зварити. Пальці змерзли, аж зашпори заходять; довелося снігом розтирати. Несла в відерку здобич і думала: всі дома зогріються і повеселішають.

Вернулася в хату і починає перемивати бурячки. Менші діти сидять на полу, закутані — хто собі яку лахмітину забрав, і стежать мамині рухи; старший на ліжку, ніби спить, хоч тільки очі заплющив.

Дарія Олександрівна хотіла врадувати стару.

— Мамо, зараз борщ буде! Чи вам сьогодні легше?

Немає відповіді.

«…Мабуть, мама сплять», — подумала так і знов порається з бурячками; а зауважила, що якась незвична тиша на печі,— нервами відчула: це не так, як завжди. Здається, дивна відсутність настала в хаті. І це відчуття все наростало і все дужче непокоїло Дарію Олександрівну. Вона злізла на піл і підійшла до печі; тихо, тихо питає, аби не розбудити, якщо стара спить, але, коли не спить, щоб почула.

Тишина.

Прихилилася тоді Дарія Олександрівна — глянула в обличчя старій, і враз такий страх і біль обгорнув всю істоту її, що вона нестрималася і розпачливо скрикнула: «Мамо!..»

Перед нею лежала стара з закритими очима, такими глибоко запалими і темними в заглибинах! — а застиглий рот був трішки відкритий.

Взяла її руку Дарія Олександрівна: холодна рука! Безживна, ніби сама кістка в рукаві.

Тоді жаль з гіркою образою за оце життя, закінчене в нещасті, але все праведне, все світле, — поранив, дуже поранив серце. Була їм стара, як великий янгол: тільки ними жила і для них була в неї вся думка і праця.

Дарія Олександрівна мовчить біля печі, а сльози біжать, біжать неслухняні, одна по одній — ніщо не спинить їх, тільки часом судома струсить груди і плечі; і нічого