Еріх Марія Ремарк - Три товариші

спиш, а в той же час бачиш сни. Мені уявляється, що тоді, в такий вечір, і людське товариство не потрібне…

Я витяг з кишені пачку сигарет.

— А загалом увечері хочеться, щоб хтось був поруч, правда ж?…

— Увечері — так… — погодилась вона. — Коли темніє, то постає якийсь дивний настрій. Я розкрив пачку.

— Це — американські сигарети. Курите такі?

— Так. Навіть охочіше, ніж будь-які інші. Я дав їй прикурити. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя і мої руки, і раптом у мене в голові промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже близькі люди.

Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.

— Може, самі трохи поведете машину? — спитав я. — Адже, напевно, вам це подобається…

Вона обернулась до мене.

— Мені й справді хотілося б… Але ж я не вмію.

— Справді не вмієте?

— Ні. Ніколи не вчилась. Я відчув у цьому свій козир:

— Адже Біндінг давно вже міг би вам це показати. Вона засміялась:

— Біндінг надто закоханий у свою машину, він до неї нікого не підпускає.

— Це вже просто безглуздя, — заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгу. — Я вам дозволю без усякої підготовки вести машину. Ось давайте!

Відкинувши всі застереження Кестера, я виліз з машини, щоб пустити дівчину до руля. Вона розхвилювалась:

— Адже я й справді не можу вести машину.

— Можете, — заперечував я, — можете. Ви просто цього й самі не знаєте.

Я показав, як запускати мотор, як переводити швидкість.

— Ось так… А тепер давайте поїдемо…

— Одну хвилинку! — Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. — Нехай той проїде…

— Ні в якому разі! — я швидко ввімкнув мотор, дав швидкість.

Вона судорожно вхопилась за руль і напружено вдивлялась у дорогу.

— Боже ж мій! Ми їдемо занадто швидко!

— Ми їдемо із швидкістю двадцять п'ять кілометрів, — сказав я, глянувши на спідометр, — насправді це лише двадцять. Добра швидкість для бігуна на далекі дистанції…

— А мені здається, не менше вісімдесяти… Через кілька хвилин вона переборола страх. Ми їхали широкою, прямою вулицею. Кадилак похитувало трохи туди й сюди, наче йому в бак залили замість бензину коньяк, часом він мало не торкався обочини тротуару, але поступово діло пішло зовсім як слід, і сталось так, як я й передбачав: я дістав перевагу, бо ми раптом були вже вчитель і учень, а таку ситуацію можна було використати.

— Увага! — скрикнув я. — Онде стоїть поліцай!

— Спинитись?

— Це вже тепер запізно!

— А що буде, як він мене злапає? Адже в мене немає прав…

— То нас обох заберуть.

— Та що ви!

Вона злякано шукала ногою гальма.

— Газуйте! — закричав я. — Газуйте мерщій. Міцніш на педаль! Треба швидко й самовпевнено проїхать повз поліцая. Найкращий засіб проти закону — нахабство!

Поліцай не звернув на нас жодної уваги. Дівчина полегшено зітхнула.

— Я не знала досі, що вуличні поліцаї можуть бути страшні, як вогнедишні дракони… — сказала вона, коли ми од'їхали вже на кілька сот метрів.

— Вони страшні тільки тоді, коли на них наїдеш. Ось тут чудова бічна вулиця — безлюддя! — сказав я, повільно гальмуючи хід машини. — Отут ми допіру потренуємось як слід. Насамперед — запуск мотора і гальмування!

Патріція Гольман кілька разів підряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряну шубку і сказала:

— Аж зігрілася! Але треба ж навчитись! Старанно і уважно спостерігала вона, сидячи біля руля, все, що я їй показував. Аж тоді, хвилюючись, навіть стиха скрикуючи, вона зробила на машині перші повороти, лякаючись зустрічних фар, як чортів, радіючи, коли вони благополучно нас минали. І невдовзі в маленькій кабіні, тьмяно освітленій щитком управління, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко створюється на спільній роботі, в справах технічних та інших. І коли ми за півгодини помінялися місцями, щоб їхати назад, ми вже запізналися краще, аніж коли б розповіли одне одному повну свою автобіографію.

Поблизу Ніколаїштрасе я знову спинив машину. Над нами височіла червона кінореклама. Асфальт під нею тьмяно відсвічував бляклим пурпуром. На обочині виблискувала велика чорна олійна пляма.

— От тепер, — сказав я, — ми чесно заробили, щоб випити по чарці. Де б це нам зробити? Патріція Гольман хвилинку подумала.

— Ходімо знову до того чудового бару, де оті парусні судна… — запропонувала вона.

Я одразу ж страшенно занепокоївся. У тому барі тепер безперечно сидів останній з романтиків. Я уявив собі його обличчя…

— Ах, — швиденько відказав я, — хіба там щось особливе в тому барі? Є значно приємніші ресторанчики…

— Не знаю… Мені тоді там так сподобалося…

— Справді? — розгублено спитав я. — Вам там сподобалось?

— Авжеж, — відповіла вона сміючись, — навіть дуже сподобалось!…

«На тобі таке, — подумав я, — а я ж собі за це так докоряв!»

— Але мені здається, що там у цю пору дуже завізно, — спробував я ще раз урятувати ситуацію.

— Можна ж подивитись…

— Справді можна… — Я розмірковував собі, щоб це його зробити.

Під'їхавши, я хутко вискочив з машини.

— Швиденько гляну, як воно там… Зараз повернуся. Крім Валентина, знайомих у барі не було.

— Скажи-но, — спитав я його, — був уже Готфрід тут?

Валентин ствердно хитнув головою.

— Був. І Отто з ним. Півгодини тому пішли.

— Шкода, — відповів я, полегшено зітхнувши, — охоче б з ними зустрівся.

Повернувшись до машини, я сказав:

— Можна спробувати, сьогодні тут випадково не так-то й повно.

Проте для обережності я поставив кадилака за рогом найближчої вулиці в глибокому затінку.

Але не минуло й десяти хвилин, як жовтоволоса голова Ленца з'явилася біля стойки. «Під три чорти, — подумав я собі, — от і влип! Краще б уже тижнів на два пізніше…»

Готфрід, здавалося, зайшов на хвилинку. Я вже думав, що небезпека минула, коли тут Валентин показав Ленцу на мене. Не треба було мені брехати, ніби хотів з ним побачитися! Готфрідове обличчя, коли він нас помітив, було чудовим взірцем для кіноартиста, що старанно опановує свій фах. Очі він вирячив, нижня щелепа йому мало не відпала — я аж злякався. Шкода, що в барі в цей момент не було якогось режисера; я певний, що він би негайно запросив Ленца на якусь роль. Наприклад, на роль матроса, перед яким після аварії корабля з морської безодні виринає й сичить велетенський змій. Але Готфрід хутко опанував себе. Я кинув йому погляд,