Володимир Кирилович Винниченко - Сонячна машина

Тихий стукiт у дверi; тихий рип, почтива, механiчна, бездушна постать льокая. Граф Адольф фон Елленберг просять дозволу вiдвiдати її свiтлiсть.

Нечутно, м'яко, стишка впливає граф Адольф. М'яке, безкiсне, ватяне тiло поштиво зiгнуте сумом i скорботою, — ах, таке нещастя з коронкою, з дорогоцiнною релiквiєю великого минулого, з найсвятiшою пам'яткою незабутнiх часiв слави й величi!

Червоно-золота голiвка рiвно й непорушне стримить iз глухого, високого чорного комiра — червоно золотиста квiтка в чорнiй вазi. Очi холодно, спокiйно й уважно слiдкують за рухами м'яких лиць i голених, непiдфарбованих уст, помащених найпоштивiшим i спiвчутливим усмiхом.

Так гордо, чуйно й нашорошено-спокiйно дивиться молода золотиста левиця на м'який пiдлазливий пiдступ старого ягуара. Ледве помiтно здригують вуса, гнучко, привiтно й знеможено вигинаються хвости. Хто перший зробить скок?

Ах, це такий удар для родини Елленбергiв, що на її лонi могло статись оте святотатське злочинство. Головне, що так надзвичайно таємно, загадково, не лишивши анi найменшого слiду, вчинив злодiй цю страшну рiч. Очевидно, великої сили й досвiду злочинець. I боротьба з ним нелегка, ах, на жаль, нелегка, це з усього видко. Полiцiя, детективи? Ех, що вони можуть у такому випадку? Тут iншої, зовсiм iншої сили треба!

I граф Адольф зiтхає так, як людина, що вирвала б серце своє i своєю рукою поклала б його на стiл, коли б це могло помогти. А в сiрих очах повiльно, обережно вигинається напружений хвiст.

Золотиста молода левиця байдужо, гордо чекає: цiкаво, цiкаво, чого вiн пiдповзає, чого так розстилається спiвжалем i зiтханнями.

Так, i їй шкода, що саме в родинi старого друга її батька це сталось. А якої ж iншої сили треба, щоб боротися з тим злочинцем?

Граф Адольф iще раз зiтхає, похиляє голову й тихо, сумно, ледве чутно й безнадiйно бовкає:

— Грошей.

I не рухається: тут кiнець усiм зiтханням, жалям, мiркуванням, тут цiлковита, непоборна безнадiйнiсть, величезна не-проломiїа скеля. Але за скелею… О, що там за простiр, що за сяйливе визволення там, за тою скелею!

Принцеса яа мить забуває за свою гордiсть i здивовано розплющує зеленi вiястi очi.

— Невже так багато грошей треба?

Старий ягуар швиденько пiдводить голову, пiдповзає трошки ближче й привiтно, вибачливо, влесливо мете хвостом i посмiшкою Принцеса дивуються? А хiба є на свiтi такi грошi, щоб за них можна було купити украдену релiквiю? I хiба злодiй того не знає? I хiба вiн не поставить справжньої суми викупу? Де ж найдеться той багатiй, щоб справився з цiннiстю коронки? Чи принцеса гадають, що її так само легко купити, як усяку брильянтову цяцьку? Так?

Принцеса Елiза пильно обводить шукаючим поглядом схилене набiк сумно й улазливе смiхотливе горбасте лице.

— Значить, ви вважаєте справу за цiлком безнадiйну?

Сiрi очi в жовтих вiях примружуються, голова нерiшуче втягається у плечi, плечi нерiвне, вихилясом пiдводяться, неначе випручуючись iз чогось липкого

— Н-н-нi, я та ак не сказав би… Але…

I вмить — клац! — цiлковита змiна: постать рiвна, спокiйна, лице повне гiдностi, поважностi, врочистостi.

Вiн буде зовсiм щирий iз принцесою. Справа не така безнадiйна. Але треба говорити одверто в Нiмеччинi є тiльки одна людина, що може боротися з цiннiстю коронки Зiгфрiда, тiльки вона одна може взяти на себе вiдвагу викупити її в усякого, хто володiє тепер нею. Ця людина — Фрiдрiх Мертенс.

Точене кiстяне пiдборiддя принцеси стає холодно чiтким, сухим i гострим.

— Дякую, графе, за щирiсть Але я волiю, щоб коронка лишалась поки що в руках злодiя, нiж бути зобов'язаною цьому фабрикантовi гумових препаратiв.

Перед словом високої особи, хоч яке воно, всяка голова повинна побожно й покiрно схилитись Але було б злочинство супроти самої принцеси, коли б граф з поштивостi сховав свою власну думку з цього приводу Коли її свiтлiсть дозволить, то вiн скаже, що цей фабрикант гумових препаратiв є найгенiальнiша людина в Нiмеччинi й наймогутнiшии представник нової аристократiї

Принцеса Елiза здивовано й зневажливо, як расовий кiнь, якого торкнуто вiжками, закидуе голову догори. Аристократiї?! Граф має смiливiсть цього iндивiда називати аристократом, цю коротконогу довбню iз лицем професiйного ката, з руками горили, з манерами зарозумiлого, незловленого вбiйника?!

Князiвнi аж кров шугає в лице, i горить, i пашить, як у дiвчинки, як у звичайнiсiнької, нестриманої, глибоко обуреної дiвчинки. А граф Адольф тiльки схиляє голову, ховаючи задоволення.

— Ви зводили, ваша свiтлосте, намалювати досить яскраву, соковиту карикатуру. В дiйсностi ж пан президент є нащадок старого торговельного роду, могутнiй i владний проводир, смiю повторити, нової молодої аристократiї. Так, ваша свiтлосте, но воi аристократiї. Старої вже немає, вона вмерла, здiйснивши свою iсторичну роль. Закони виросту, смертi й нових народин, ваша свiтлосте, не минають нiкого, нi окремих людей, нi класiв, нi цiлих народiв.

I, злегка помахуючи хвостом, уважний i поштивий, вiн чекає декiлька ментiв наслiдкiв своїх слiв. Розумiється, вiн цими словами каже їй, що й вона померла, оця молода, опукогруда, червоноволоса, довгошия князiвна. Померла давно, без слiду, без слави, без надiї воскреснути, разом iз усiма своїми коронками, порохнявими органiзацiями, з цими смiшними забавками непристосованих нездар, недотеп i слинявих романтикiв Розумiється, вона рiдкий анахронiзм, вогнекровна мумiя, гра природи красуня з повернутою назад головою Так, каже граф Адольф посмiшечкою.

А принцеса Елiза теж посмiхається як зрадник, перевертень жагуче прагне заплювати, вмертвити, знищити те, то вiн зрадив, щоб у знищеннi знайти для себе виправдання. Ренегат готовий глумом, багном закидати, кров'ю залiти дiрки у своїй душi вiд одiрваної й проданої ворогам честi.

— I, на вашу думку, нова аристократiя має заступити стару, графе?

I на графа з-пiд приплющених закруглених вiй iз цiкавiстю й гидливим чеканням скоса дивляться очi, а довга, вузька, з витягненими вiковим пещенням пальцями рука недбало перебирає золоту плiть ланцюжка з олiвцем на кiнцi, оздобленим манюсiнькою коронкою.

Граф схиляє голову, i на злизах лисуватого чола скляним блиском червоно вiдбивається свiтло.

Так, вiн думає, що нове завсiгди заступає старе. Бiльше того: нове виконує ще й своє призначення. А призначення нової аристократiї є нечувано величезне, безприкладне грандiозне. Так, так. Нова аристократiя стоїть на порозi такої епохальної, свiтової подiї, перед якою блiднуть найбiльшi подiї з iсторiї людства, перед якою всi вони — дитячi iграшки, белькотання немовляток.

Принцеса робить перебiльшено здивованi, навiть трохи зляканi очi, а кутики уст здiймаються догори легесеньким усмiхом.

Граф же Елленберг не помiчає нестриманостi її свiтлостi — при тяжких операцiях рiдко хто може довести свою стриманiсть до того, щоб не скривитись i не крикнути.

Так, так, нова аристократiя досягла небувалої сили.