Лариса Володимирівна Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

Виявилося, що сюди, до Валери, мене вчора принесла Iрина. Її я пам'ятав. I-ри-на. Вона скручувала каштанове блискуче довге волосся в тугий вузол i примощувала його на шиї. Я хотiв її, як тiльки дивився на цей вузол, подумки я скручував i розкручував його, вiдчував важкiсть її волосся. В неї були виразнi ноги. В дитинствi вона займалася бальними танцями. Стрункi, пiдтягнутi литки та розкiшнi стегна. Вона була старша за мене, i серце її було не на мiсцi, стукотiло в усi дверцята: скронi, шию, зап'ястки. Я вiдчував, що дуже не неї впливаю. Iрина не знала, куди ховати очi, в неї були такi рухливi пальцi. Вона постiйно терла скронi. Весь час скручувала серветки так щiльно, що незабаром вони перетворювалися на мушлi. Низько нахиляла голову, аж тодi всмiхалася. Вона дивно вдягалася. Я б сказав, що незвично жiночно. Всi цi грайливi спiдницi-дзвоники. Всi цi вузькi кофтини з хвилюючими глибокими викотами. Вчора я пiшов на побачення. Саме так. I що далi?

А далi я напився. Вона мене споїла - досить швидко й непомiтно для мене самого. Тодi я не знав, що в неї проблеми зi сприйняттям чоловiкiв. Я думав, у її вiцi подiбних проблем не може iснувати. Така виразна доросла жiнка з такими глибокими викотами не може соромитися чоловiкiв. Вона народжена, щоб до неї торкалися. Поглядами чи губами. «Iрка так не може». «Що?» Спитав я. «Вона не може не пити, коли бачить чоловiка, який видається їй цiкавим, - продовжив Валерiй. - Я знаю. Я сам таким був». «Теж пив, коли бачив чоловiка?» Спробував, як вiн щодо жартiв, я. «Ми жили разом. Не дуже довго, в мене виникли проблеми з її братом». Отже, в неї є брат. Подумав я. Визнаю, я був упередженим до братiв. Наголошую, що з упередженням щодо цього брата я не помилився. Вiн вкрав мiй улюблений лижний костюм, тенiсну ракетку з фальшивим автографом Агассi та двi тефлоновi пательнi - маминi та Катерининi подарунки на вхiдчини.

Валерiй розповiв менi, що Iрина дуже хотiла замiж. «Не розумiю, навiщо їй це треба, вона ж фiзично не може нi з ким жити». Сказав Валерiй. «Тобто як?» Поцiкавився я. «Взагалi. Розумiєш, є такi люди, яким краще жити самотнiми. В них наче алергiя на чужу присутнiсть. Вона саме така». «Буває«. Погодився я. «А вона все одно хоче замiж. Дiтей. Типовi жiночi бажання, помилкове щастя, розумiєш?» Я тодi не дуже розумiв. «Чоловiкiв вона боїться». Я мовчки пив пиво. «Знаєш, як воно буває. Вона боїться, що вони подумають, що вона застара, що вона нiкчема, що з її рота вранцi смердить, що в неї закороткi вiї«. «Невже?» Запитав я. «Так, це такi штучнi Iрчинi жахи. Вона боїться чоловiкiв, але хоче замiж. Зрозумiв? Складна штукерiя». Я погоджувався, що штукерiя дiйсно складна. «Знаєш, як вона каже? "Пiд пiхву, що лежить, сперма не тече"«. Я намагався уявити цей процес. Голова болiла. «А в яку тече?» Запитав я. «В активну». Вiдповiв знавець пiхво-фiгурацiй Валерiй. «Коли вона п'яна, - її життя спрощується». «Але ж…» Промугикав я. «Атож. Про те, що потiм, вона нiколи не думає«.

«Розповiсти тобi, як ми з нею познайомилися?» Валерiй запитав, очi його були iмлистi. Знаєте, коли сп'янiла чоловiча постать пiд час ранкового похмiлу ставить перед вами такi питання, то ви, звичайно, можете вiдповiсти категоричне «нi», але вiн вам усе одно розповiсть те, що запланував, а вас вважатиме нечуйним лайном, позбавленим почуття товариськостi; то краще скажiть «так». Вiн, звичайно, почне свою розповiдь (годi сподiватися, що вас позбавлять такого задоволення чи випробування), але ви залишитеся в його пам'ятi шляхетною людиною (а чи багато ви знаєте людей, якi визнають вашу шляхетнiсть?) «Колись я прийшов на вечiрку до свого приятеля. То була офiсна новорiчна вечiрка. Приятеля я там уже не знайшов, тому що зайшов туди з iншої вечiрки, пiд ранок. Напоїв на столах уже не було, i я запитав якусь дiвчину, чи є тут що випити? Вона сказала, щоб я пошукав у сутеренах. Сутерени були темнi, свiтла там не було. Я намагався намацати вмикач. Але той не намацувався. Тодi я почав придивлятися i побачив чорну ялинку. Офiснi спiвробiтники поставили її саме там. Попрямував я на її обрис, тому що подумав, що зможу ввiмкнути гiрлянду. Йшов я, йшов, а потiм перечепився i впав. Те, об що я перечепився, i була Iрина, i ще один хлоп'яга, що валявся поруч iз нею».

«Вони там що… е… той?» «Нi». Валерiй - кмiтливий хлопчина. «Не той. Вони танцювали, впали й поснули. Може, звiсно, пiсля того, як упали й поснули, вони й той, але не тодi, коли я увiйшов». «Усе?» Зiтхнув з полегшенням я. «Нi. Потiм вона в мене вчепилася, тому я принiс її додому. Так почали жити. А пiсля того, як вона мене кинула, стала приносити менi додому своїх бахурiв-бухарiв». «Як я?» «Ну».

Ми ж з Iриною познайомилися банально: в лiкарнi. I вона нiде й нi з ким не валялася. Хоча в нас є де повалятися досхочу. Наприклад, пiд операцiйним столом. Iрина була травматологом. Пила вона, за свiдченнями Валерiя, ще з медичного училища. «В неї дуже мiцний органiзм. Я не знаю людей, якi можуть її перепити». Я уявив собi чергу людей, якi приготувалися перепити Iрину. «Привiт, невдахи». Сказав їм я. «Тому чоловiки не витримують. Iрка трохи п'янiє, стає розкутою i до всього готовою. А вони теж стають готовими. Вщент». Я згадував, як за п'ятою чаркою вона пожвавiшала, як її струнка ступня почала блукати лабiринтами моїх схрещених пiд столом нiг. Аж раптом я зник зi свого поля зору. «Так воно й буває«. Констатував мудрий Валерiй.

«Потiм починає працювати перевiрена схема. Вона кличе офiцiанта, вона платить за вечерю, вона пiдхоплює кавалера й тягне до мене. Ресторан вона обирає так, щоб був неподалiк вiд мого житла. Ось так воно й буває, хлопче». Iз цим не сперечатимешся. Буває. «А я почав пити, знаєш». Каже менi Валерiй, вiн дуже вiдвертий. «Вона знає, що я п'ю. Думає, що з солiдарностi. А я просто так п'ю». Вигляд при цьому в нього задерикуватий. «Ось залишила нам трохи грошви, щоб ми похмелилися. Ох, то баба винувата, що дiвчина черевата». «Вона сказала, щоб ти поки в мене полежав, а потiм вона побачить».