Клайв Стейплз Льюїс - Подорож Досвітнього мандрівника

суходолу. В останніх променях денного світла вони запливли до бухти і кинули якір, але на берег того вечора ніхто не зійшов. Вранці вони виявили, що перебувають у зеленій затоці необжитого на вигляд острова з посіченими берегами, кам’яниста вершина якою здіймалась угору. Над нею швидко пливли хмари, гнані північним вітром. Мандрівники спустили на воду човен і навантажили його спорожнілими діжами для води.

— У якій річці ми наберемо воду, Дриніяне? — запитав Каспіян, сідаючи на кормі човна. — Здається, в затоку впадає дві.

— Немає значення, пане, — сказав Дриніян. — Та, гадаю, ближче до тієї, східної, праворуч по борту.

— Дощ починається, — мовила Люсі.

— Таки починається! — сказав Едмунд, оскільки вже добряче лило. — Давайте вирушимо до іншої річки. Біля неї ростуть дерева, тож ми матимемо прихисток.

— Так, давайте, — підхопив Юстас. — Навіщо марно мокнути?

Проте Дриніян і далі керував праворуч, як роблять втомлені водії, які продовжують їхати зі швидкістю сорок миль на годину, поки ти пояснюєш їм, що вони їдуть невірним шляхом.

— Вони мають рацію, Дриніяне, — сказав Каспіян. — Чому б тобі не розвернути корабель і не вирушити до західної річки?

— Як забажає Ваша Величність, — коротко відповів Дриніян. Вчора через негоду йому випав тяжкий день, до того ж він не любив порад від людей з суходолу. Проте курс змінив. Пізніше виявилось, що це було правильне рішення.

Коли друзі закінчили набирати воду, дощ припинився, тож Каспіян, Юстас, Певенсі та Рипічип вирішили прогулятись на вершину пагорба та роздивитись околиці. Підйом крізь густу траву та вереск видався нелегким. Ані людей, ні тварин — тільки чайки. Досягнувши вершини, мандрівники побачили, що острівець зовсім малий, не більше двадцяти акрів. З цієї висоти море здавалося більшим та ще більш порожнім, ніж з палуби чи навіть вершечка щогли «Досвітнього мандрівника».

— Знаєш, це божевілля, — тихо сказав Юстас до Люсі, вдивляючись у східний виднокрай. — Отак плисти, навіть не здогадуючись, що чекає попереду.

Та сказав він це лише за звичкою, і зовсім не буркотливо, як робив раніше.

Залишатись на вершині було надто холодно. З півночі продовжував дмухати свіжий вітер.

— Давайте не будемо повертатись тією ж дорогою, — запропонувала Люсі, коли вони обернулися, щоб іти, — пройдемо трохи далі і зійдемо вздовж іншої річки, тієї, до якої хотів плисти Дриніян.

Усі погодились, тож уже за п’ятнадцять хвилин опинилися біля витоків другої річки. Це місце виявилось цікавішим, ніж вони сподівались. Невелике, але глибоке гірське озеро було оточене брилами, за винятком вузького каналу, через який річка впадала в море. Тут мандрівники нарешті заховались від вітру і посідали на встелену вереском землю.

Повсідалися всі, крім одного — Едмунд тут же підстрибнув, мов ужалений.

— Яке на цьому острові гостре каміння, — сказав він, порпаючись рукою у вереску. — Де ж ця клята штукенція?.. О, нарешті знайшов… Агов! Ніякий це не камінь, це руків’я меча. О леле, ні! Це цілий меч — чи те, що від нього залишила іржа. Він, мабуть, пролежав тут кілька століть.

— Судячи з вигляду, меч нарнійський, — сказав Каспіян, коли товариство зібралось навколо.

— Я теж на чомусь сиджу, — повідомила Люсі. — На чомусь твердому.

Виявилось, що це рештки кольчуги. І ось усі вже навкарачки порозповзалися густим вереском у всіх можливих напрямках. Пошуки виявили шолом, кинджал та кілька монет — не келорменські кресценти, а справжні нарнійські «леви» й «дерева», які можна побачити щодня на ринку в Бобровій Заґаті чи Беруні.

— Здається, це все, що залишилось від одного з лордів, — мовив Едмунд.

— Я щойно про це подумав, — сказав Каспіян. — Цікаво, хто з них це був. На кинджалі жодних знаків. І знати б, як він загинув.

- І як ми можемо за нього помститись, — додав Рипічип.

Едмунд, єдиний з товариства, хто читав детективи, на кілька хвилин замислився.

— Послухайте, — сказав він. — У всьому цьому є щось підозріле. Він не міг загинути в сутичці.

— Чому? — запитав Каспіян.

— Кісток немає, - сказав Едмунд. — Супротивник мав би забрати обладунки і залишити тіло. Хто зустрічав таких вояк, котрі, перемігши у битві, дбатимуть про тіло і покинуть зброю?

— Можливо, його убив дикий звір, — припустила Люсі.

— Це мав би бути страшенно розумний звір, — сказав Едмунд, — котрий уміє знімати з людей кольчуги.

— Може, дракон? — висловився Каспіян.

— Не підходить, — сказав Юстас. — Дракон на таке не здатний. Я добре знаю.

— Так чи інак, давайте забиратися з цієї місцини, — запропонувала Люсі. Після того як Едмунд завів розмову про кістки, вона більше не могла тут сидіти.

— Як хочеш, — погодився Каспіян, підводячись. — Не думаю, що ці речі варті того, аби їх забирати з собою.

Спустившись униз, вони підійшли до невеликої прогалини між камінням, крізь яку річка витікала з озера, і зупинилися, милуючись глибокою водою у кільці скель. Якби день був спекотним, хтось без жодного сумніву спокусився б купанням тут, а решта вгамували б спрагу. Скажімо, Юстас був ладен нагнутись і зачерпнути руками води, коли це Рипічип та Люсі одночасно вигукнули:

— Дивіться! — тож він забув про воду і звів очі. Дно водойми було всіяне великими сіро-голубими каменями, вода вражала прозорістю, і крізь неї виднілася зроблена з золота фігура чоловіка у повен зріст. Фігура лежала долілиць, простерши руки над головою. І сталося так, що, поки вони роздивлялись статую, хмари розступилися і визирнуло сонце. Золота форма була суцільною з голови до ніг. Люсі подумала, що це найкрасивіша статуя, яку їй довелося бачити в житті.

— Оце так! — присвиснув Каспіян. — Це варто було побачити! Як ви гадаєте, ми зможемо її витягнути?

— Ми можемо за нею пірнути, пане, — сказав Рипічип.

— Це не годиться, — мовив Едмунд. — Принаймні, якщо це справжнє золото — суцільний злиток золота — він надто важкий, щоб ми могли підняти його. А глибина водойми — від дванадцяти до п’ятнадцяти футів. Однак зачекайте кілька секунд. Як добре, що я прихопив свій спис для полювання. Побачимо, яка тут глибина. Потримай мене за руку, Каспіяне, я трохи нахилюся над водою.

Каспіян взяв Едмунда за руку, і той, нахилившись уперед, почав занурювати спис у воду.

Коли спис увійшов наполовину, Люсі сказала:

— Не думаю, що та статуя золота. Це так відбивається світло. Твій спис має такий самий колір.

— Що трапилось? — запитали одночасно кілька голосів, оскільки Едмунд несподівано випустив списа.

— Не міг його втримати, — задихано відповів хлопець. — Він став надто важким.

— Он він, на дні, - сказав Каспіян, — а Люсі таки має рацію. Він став такої ж барви, як і статуя.

Проте Едмунд, який, здавалось, мав якісь труднощі з